12. Демид 

Я обирав авто не просто так. Потребував не лише транспорт, а надійного товариша, який вигребеться, куди б не заїхав. Повний привід, гарний догляд, потужний двигун. Здавалося б, що може піти не так? Але, в моєму випадку, мабуть все. Бо як мій бідний звір не гарчав та не намагався вигребтись, сідав тільки сильніше й глибше. Здавалося, що те кляте багно вперемішку з сухою травою, щойно я дверцята відкрию – хлине в салон. 

– Не муч двигун. – зітхнунв Влад. Навіть він вже розгубив свою іронію та позитивний настрій. А ще, як на зло, сонце закрила велика темна хмара. 

– От не здивуюсь, як зараз ще дощ піде! – кинув я сердито та заглушив двигуна. 

– Сплюнь! – пирхнув Влад та відкрив свої дверцята. – Пішли глянемо, що там. Я спробую підштовхнути. 

– Дві тонни підштовхнути? Ти в нас що, Піддубний?* (Український спортсмен-борець, що відзначався неймовірною силою). –  сердито буркнув я. 

Таак, картинка була дійсно печальна. Бідна моя машинка сіла обома колесами в колію, залиту бурою водою та розгашеною нею ж жижою. Здавалося, дай підсохнути – і вона тут забетонується навіки, як мушка в бурштині. Під силою своєї ваги, навіть без зусиль та нас в салоні, мій бідолаха осідав ще глибше просто в мене на очах. 

– Тягач якийсь треба… – розвів руками Влад. 

– Серйозно? Може ще евакуатор і експрес-мийку? – зло зіронізував я. 

– Не гарчи. Евакуатор тут, мабуть, хіба по телику можна побачити. А от трактори всілякі точно є. 

– Я поки тільки корів бачу. 

– Ну корови твого монстра не витягнуть. Треба трактора шукати. 

– Іди шукай! – я підняв руки, показуючи, що згоден на всі його пропозиції, аби тільки пошвидше звідси вибратись. 

– Легко сказати, шукай! – Влад зітхнув, але на пошуки такі пішов. А я лишився оцінювати масштаби катастрофи. Взагалі такий стан, по типу “все пропало!” мені не властивий. Просто, мабуть, настав час зізнатись, що ця таємнича Лада зачепила мене не лише картиною. Тобто зовсім не картиною. І не тим, що я так довго сам був після болючого розриву зі своєю колишньою, яка просто мене на шматки розірвала заявою про “Між нами все”.

Тут щось інше… Я ніколи не був обділеним жіночою увагою. І жінки після першої ночі від мене не тікали. То що ж це тепер? То в мені говорить моє самолюбство, яке Лада, мушу зізнатись, добряче зачепила? 

Сівши на поріг свого позашляховика, застиг, дивлячись, як сонце потроху котиться до заходу. Скільки вже років я не мав часу просто поспостерігати за заходом сонця? Може, доля не дарма закинула мене сюди? Хоче щось мені сказати, на щось натякнути… 

– Є трактор! Є! – чийсь радісний голос змусив відволікатись і від заходу сонця, і від думок. Цими порушниками мого хвилинного філософського вайбу виявився Влад та ще якийсь невисокий чоловік поряд з ним. – А вам нащо? – спитав, оцінюючи габарити мого бідного позашляховика в болоті ледь не по фари. 

– Витягнути! – махнув я рукою на авто. 

– Його? – якось відразу втратив позитивний настрій чоловік. – А в мене того…. мотоблок тільки. Я його трактором зову. Не потягне…

Хмара ставала все важчою і темнішою, як і мій настрій. Мабуть, якщо б я ще трішки посидів, дивлячись в одну точку далеко на горизонті, та потроху закипаючи, то машину можна було б моїм біополем виштовхувати. Більш того, заряду вистачило б її незаведеною до міста штовхати! 

Але сповнений позитиву Влад, що розпрощався з чоловіком, який мотоблок трактором називав, вже стояв в мене на душі, присмирніло та зовсім без ефекту витираючи черевики об не менш брудну, ніж вони самі, траву. 

– Може ти тепер сходиш? – штовхнув мене в плече. 

– Сходжу! – буркнув я та різко підвівся. – За машиною дивись, аби без коліс не лишилась! – наказав суворо. 

– Ну оте що загрузло, може хай би й знімали. – усміхнувся у відповідь Влад. 

Село, що здавалось геть невеличким з вікна авто тепер видавалось не таким і малим. Довга вулиця, подекуди спускаючись до річки, зміїлась між хатами, що через одну були явно покинутими та порослими кущами в мій ріст. Але й в на перший погляд обжитих, долянутих та біленьких хатках, мов на зло, не було нікого, щоб спитати про трактор. І про Ладу, врешті-решт, через яку ми сюди і приїхали. 

Вже остаточно зневірившись, я побачив стареньку бабцю зі, здавалося б такою ж, поважного віку козою. 

– Перепрошую! – звернувся до неї, – А ви не підкажете…

– Га?? – красномовно спитала бабця, нарешті повернувшись до мене. Коза, до речі теж, і її погляд не обіцяв нічого доброго.

– Бабусь, а чи є у вас трактор в селі? 

– Трактор, синку? – звернулась до мене по-старому, чим розчулила, що я на мить навіть злитись на все це перестав. Нагадала мою прабабусю, яку я малим бачив лише кілька разів. 

– Так. В мене машина загрузла, треба витягнути. 

– Ой лихо! Скільки просимо-просимо, щоб дорогу хоч підсипали чимось, а толку геть нема. – розвела руками бабуся. – А тракторець є у Дмитра Тетері, оон під річкою хата з кованими ворітьми, бачиш? – показала рукою. 

Звісно, я звідси ні воріт, ні хати не побачив, але кивнув вдячно. 

– Тільки, синку, ти клич його голосно, але з повагою. Тетеря він трохи контужений, то може… – на жаль я бабцю не дослухав, бо вже дуже сердито на мене дивилась та йшла коза. Ну її – подумав, та поспішив увімкнути задню. А дарма. Про Тетерю треба було точно дослухати… 

***

В’юнка доріжка між кущами і покинутими будинками, що від пустки похились між зарослів, вела мене до “оон під річкою з кованими ворітьми” хати. Хмара, наче знущаючись сунула за мною, погрожуючи влаштувати мені душ на голову і ще більше багна під ногами. Вже двічі, поки я тут застряг, дзвонив батько, що, мушу визнати, додавало напруги.