1. Лада

– Графе, вибач, це що, твоя? – лепече лисий враз змінивши свій сальний погляд на оті перелякано-благальні очі кота з Шрека. 

– Моя! – без краплі сумніву констатує незнайомець і відпускає руку. 

– Пробач, ми ж не знали! – обоє миттю випаровуються. Місце лисого займає мій типу рятівник. Його парфум відразу голову зносить! Хоча… хіба можна знести те, що давно знесено? 

Дивлюсь на нього довгим прямим поглядом, закусивши нижню губу. Ох, та раніше, до тієї хвилини ікс, я б навіть крадькома на такого, як він, не глянула! Надто... небезпечно, ризиковано і... нерозумно!

– Пригод хочеш? – глухо питає він, з подивом глянувши на лід в моєму келиху. 

– А ти можеш організувати? – видаю, відчуваючи, як від його очей зі мною відбувається щось дивне. Відчуття – наче дивишся в безодню вона повільно поглинає тебе. Голова паморочиться, як на “чортовому колесі”, думку плутаються, а серце вилітає вже не з грудей, а й з халату. З грудей вилетіло, ще коли я на нього здалеку дивилась. 

– Можу покликати назад твоїх дружків, – мугикає він і, махнувши бармену, за мить вже тримає в руках чашку з чорнющою кавою. Салютує мені нею, продовжуючи вивчати очима. 

– Вони не мої друзі. – відповідаю, і теж рукою роблю жест бармену. Та… моя рука вмить опиняється в лещатах його еммм... ведмежої лапи. – Тобі досить. – безкомпромісно повідомляє мені. 

– Я тільки почала! – намагаюсь звільнити руку, та де там. 

– Ні, люба, ти щойно закінчила! – його голос звучить глухо, тихо, але так владно і так… збуджуюче, що я вмить втрачаю весь апломб свого бунтарства. Хоча, чи мій він? З мене бунтарка, як з домашньої кицьки леопард. 

– Дякую, що допоміг! – різко підводжусь. – Мені пора! Па-па! – махаю йому рукою та посилаю повітряний поцілунок. Від його ошелешеного погляду відразу сміх розбирає. 

До рятівного виходу мимо бідного охоронця зі знову розв’язаними шнурками мене відділяє лише кілька кроків, та на плечі мені лягає чиясь важка рука. Тепер я рухаюсь туди, куди направляє мене вона. 

– Графе, – з повагою киває охоронець, та відчиняє нам двері, вдаючи, що мій халат – то дрес-код кожної другої відвідувачки цього пафосного гадючника, і в ньому немає абсолютно нічого дивного. 

Прохолодне повітря вулиці миттєво остужує голову з ще досі вологим волоссям. Ну звісно, я ж тільки з душу вийшла, халат накинула і тут… Від надто свіжого і надто чіткого спогаду на очі миттєво накочуються сльози. Аж темно стає, і я зупиняюсь, та схиляю голову, намагаючись прийти до тями. 

– Тобі погано? – стурбовано гримить бас красунчика-рятівника. А я й забула про нього!

– Нормально! – буркаю я. – Разом з алкоголем з мене вивітрюється моє бунтарство та бойовий настрій. Тепер я хочу заховатись кудись від всього світу і нарешті відреагувати на побачене так, як і мала б, замість попертися в цей клятий бар!

– Пий! – простягає мені невідомо звідки взяту скляну пляшку мінералки “рятівник”. 

– Не треба!

– Треба, далі гірше буде. 

– Це погроза? 

– Це – констатація факту і аналіз твого стану! – нічого собі, як він виявляється, говорити вміє. А з виду – бандит-бандитом!