11. Лада

Шлях до свого початку, до першоджерела та точки відліку простим не буває. Так було і в мене, тієї Лади, яка все життя мріяла вирватись у велике місто, змінити своє життя… А от зараз, в статусі такої собі невдахи, повертається додому. Якби ж тільки невдахи! Ще й крадійки… 

Від ницості свого вчинку на очі навернулись сьози. Не уявляю, що про мене подумав Демид! Той клятий сором, що накривав гіркою хвилею, вже двічі завадив мені розвернути таксі назад. Власне, таксист би такому моєму рішенню зрадів страшенно, бо чим ближче до Дмитрівки, тим гіршою ставала дорога. Бідолаха тільки глухо матюкався крізь зуби, обираючи хоч трохи придатні для проїзду шматки асфальту. А про стан дороги в самій Дмирівці я боялась навіть подумати. Майже рік минув, як я поїхала. Майже відразу, як мої батьки повідомили, що лишаються за кордоном. 

А тут лишилась тільки моя бабуся, та ще дідусеві старі картини, рідні стежинки, внук того пса Джека (теж Джек), і спогади… Власне, лише бабусі я й можу вилити душу. Батьки б від сорому згоріли, дізнавшись, що їхня донька за одну ніч з перспективної майже дружини перетворилась на отаку от бунтарку-крадійку…

Так, перекочуючись з ями на яму, ми й доїхали до Дмитрівки. На щастя, я ще пам'ятала, де тут хоч трішки кращі дороги, та повела таксиста не центральною розбитою, а більш-менш рівною польовою дорогою. Вона зміїлась між смарагдовою зеленню поля, і завернувши, виходила до тієї самої річки, на протилежному березі якої досі росте та верба, з картини. Таксисту я видала чайові зі свого не надто багатого запасу. Далі я сама, бо будинок моїх батьків та бабусі – через місточок, в Чорногорівці. Машиною туди не доїхати, тож доведеться тягнути важкеньку сумку вже самій. 

Хиткий місток, як завжди  привітав мене скрипом, а десь далеко замукала череда. В Дмитрівці була своє невелика мініферма, і череда корів в дитинстві здавалась мені з віконечка бабусі розсипаною кольоровою квасолькою…

Змахнувши спогади і сльози, я швидко перебігла містком та видихнула вже на іншому боці річки, в моїй Чорногорівці. 

Ну от, і місто, і плани, і перспективи, і розтрощені стосунки з Віком, і моя ніч бунту залишились позаду. Коли повертаєшся туди, де дуже давно не була, все відступає на другий план. 

А якщо це місце так і дихає твоїм дитинством, спогадами про час, коли літо здається нескінечно солодким святом, а сни – казками, повними барв і мрій, то взагалі не до смутку і зайвих думок!

Рідна природа та місця, де я була щаслива… Місця, де дідусь вчив мене малювати, і де я терпляче годинами позувала для його картин…

Ох, картина!

Одна згадка – і солодкі спогади розбились вщент! Їх залило гіркотою свого ницого вчинку. На очах відразу виступили сльози. Так невчасно! Бо ж я вже стукала в важку металеву хвіртку з візерунками та квітами. 

Джек, почувши стук, сердито загавкав, та за мить, мабуть, впізнавши мене навіть через хвіртку, заскавчав нетерпляче. 

До болю знайомо скрипнули двері будинку. 

– Хто там? – як завжди суворо спитала бабуся Ганна. 

– Це я, бабусь! – відповіла несміло. 

– Людочка?! Оце тобі! І не казала й не попереджала! – куди тільки й поділись суворі нотки в голосі! Бабуся миттєво відкрила та пропустила в мене в невеликий ошатний дворик з квітами. По дорозі до хати довелось привітатись з Джеком, що ледь не зніс мене з ніг, стрибаючи, та намагаючись лизнути в обличчя.  

Люда… Людмила – було моїм справжнім іменем. І тільки дідусь називав мене Ладою, а я, виїхавши в місто, вирішила теж називатись так… Лада - звучало значно сучасніше і екзотичніше... 

– В мене ось тісто на хлібчик стоїть! Скоро спечу свіжий, зі скоринкою! І чай, і наливочка вишнева! – щебетала бабуся. – Скільки вже я тебе не бачила, люба? Ледь не рік! 

В хаті так пахло затишком і… моїм дитинством, що сльози знову виступили на очах. 

– Бабусь, я тут трохи наробила справ… – сіла я на канапі у маленькій кухні-вітальні. 

– Отакої! Ну я ж знаю, що моя внученька без пригод не може! – усміхнулась бабуся. – Іди вже переодягнись та сідай до столу. Тоді й розкажеш! 

За кілька хвилин в теплому халаті я вже сиділа біля столу з квітчастою скатертиною. Бабуся любила все яскраве. Дідусь натомість, завжди казав, що в неї немає художнього смаку. На це вона лиш усміхалась, та відповідала, що якби той смак мали всі, то всі були б художниками…

– Ти бери їж! Он як в своєму місті схудла! 

– Ох, бабусю! Навіть якщо я важитиму кілограмів сто, ти скажеш, що я надто худа!

– Не роби з бабці дурепу! Я ж бачу! Кажи вже, що в тебе сталося! 

– Оой, скільки всього, баб сталося… Знаєш, таке враження, що хтось взяв і змішав білу фарбу з чорною… І тепер і біле вже не біле, але й чорне… не чорне. 

– Ох, люба, ви з дідусем одна кров! Як закрутите, сам чорт ногу зломить! Кажи вже, що! Віктор твій? 

– Ти вже й здогадалась? – хоч з бабусею ми не бачились, та я намагалась телефонувати їй ледь не щодня. Вона була в курсі і моїх планів, і стосунків з Віком… 

– Не здогадаєшся тут! Я завжди казала, що він слизький в тебе! Несправжній! 

– Бабусь…