10. Граф

Після моєї заяви про крадіжку картини, Владу кави теж більше не хотілось. Він дивився на мене, наче вперше бачив. 

– Ти залишив двері незамкненими і картину винесли з квартири? – спитав з такою надією, що мені захотілось, щоб так і було. 

– Як тобі сказати… Я зустрів у клубі дівчину… Запросив її до себе додому… І коли ми… ее… лягали спати, квартира була замкнена. 

– Дівчину? Ну по білизні я вже зрозумів. Як її звати? В якому клубі зустрів? Чого ти в клуб взагалі поперся? У що вона була одягнена? – сипав питаннями Влад. Він завжди так робив, коли нервував. А нервувати було чого. 

– В халаті. Флісовому… – відповів я вже не Владу, а сам собі. 

– Що?? – Влад ледь зі стільця не впав. – Ти зустрів дівчину в клубі у флісовому… халаті? Привів її додому і вона зникла разом з саме ТІЄЮ картиною? Я правильно відтворив ланцюжок подій? 

– Майже. Пару деталей не вистачає.

– Ага, наприклад, ланки : “Я остаточно довбанувся і це мені сниться” на початку!

– Можливо… – я зітхнув. – А коли там в мого татка конфереція? 

– В п'ятницю. 

– Це в нас… 4 дні? 

– З сьогоднішнім так. 

– Ну тоді є шанс знайти її. 

– Картину чи дівчину? 

– Обох! – випалив я та різко підвівся. – Допивай вже та поїдемо!

– Куди їхати хоча б, знаєш? – Влад подивився на мене явно з сумнівом у погляді. 

– В Дмитрівку! – як добре, що ми хоча б про це встигли вчора з Ладою поговорити! 

– Дмитрівку? Це село чорт-зна де? 

– Можна і так сказати! Давай вже, збирайся, доки дороги не надто завантажені. 

Коли ми обоє вмостились на своїх сидіннях в моєму авто, Влад вкотре глянувши на мене, спитав стривожено:

– А тобі за кермо можна?
– А чого не можна було б? – відповів я питанням на питання. 

– Бо, судячи по твоїх поясненнях, ти вчора не надто тверезий був!

– Я не пив нічого міцніше кави. 

– Тобто ти всю ту дурню на тверезу голову робив? – Влад застогнав і відкинувся на сидіння. 

– Іди до біса! Теж мені розумник! – зло кинувши другу, виїхав я з двору. 

Картина…

Картина, що б її! Невідомого, але дуже талановитого і цінного для батька художника. Особливий стиль багатошарового виконання, унікальний почерк, як казав батько… На цій картині побудована його докторська дисертація… Яку він має захищати на наступному тижні, а в п'ятницю – ознайомити з картиною та роботою комісію на конференції. Так вже сталося, що закоханий в мистецтво батько – мій шеф, голова спецпідрозділу ARS* (Примітка: з латині – мистецтво. Неіснуючий реально, спецпідрозділ поліції, вигаданий автором. В ньому, працював Влад з книги “Тато за викликом”), що працює з мистецькими пам'ятками та артефактами, і паралельно викладач в університеті. 

Картину ми отримали завдяки спецоперації Влада з будинку місцевого депутата-втікача, що влаштував вдома склад художніх експонатів на кілька мільйонів. 

І от тепер, така важлива для батька річ втрачена, а я думаю зовсім не про це. Лада, ось хто засів в мене в голові, мов стріла вправного лучника в дерев'яній мішені!

Я не екстрасенс, але в людях розбираюсь. І – вона точно не та, хто буде брати чуже. Та ще й так підступно… Я не  можу уявити собі її, що планує викрадення цінної в багатьох сенсах картини, і для цього з'являється в тому грьобаному клубі в тому грьобаному халаті! Ну не реально це! Тим більше, я не вирізняюсь тягою до випадкових стосунків, та й клуб той зайшов абсолютно випадково.

Ні. Я не вірю в такі підставу! От знайду – і хай сама мені все пояснить! 

Завжди, коли поспішаєш, не лише час сприймається якось неадекватно швидко, а от всі навколо – здаються неймовірно повільними. Насправді, я чудово розумів, що для батька може означати втрата картини. І для мене потім, по принципу ланцюжкової реакції. Однак все-одно я думав не про картину, а про Ладу.

Ну от чому життя спочатку підсуває такий сюрприз, десерт, я б сказав, а потім підступно ляпає тебе обличчям… ем… в оте, що ми зараз активно об’їжджаємо на дорозі в Дмитрівку, повільно їдучи за чередою корів. А ті йдуть, наче навмисно, нікуди не поспішаючи. І ні об'їхати їх, ні перегнати. Ще й Влад криво усміхається, дивлячись на мене! Дратує вже! Наче сам дурниць не робив! 

Дмитрівка – маленьке село, здається, взагалі з однієї вулиці, що розтягнулась вздовж річки. Але воно, на відміну від сусідньої Чорногорівки, хоч на карті ще є. Чорногорівка – через місточок через річку. Тільки той місток з'єднує Чорногорівку з Дмитрівкою і світом. Ні доріг, ні автобусів туди немає. Однак, сумнівне таке щастя від того з'єднання, бо й тут, в Дмитрівці вже ні лікарні, ні школи, ні бодай якоїсь адмін-організації немає. Якщо Лада звідси, то певно мала гарну освіту вже в місті…

Знову повертаюсь думками до неї! Та що ж це! Засіла в голові, мов колючка! 

Задумавшись, з’їхав надто далеко на обочину, обминаючи огрядну чорно-білу корову, що відбилась від зграї, чи стада, чи як у них там їхня співгружність називаєтьсь. Намагаючись вирулити назад та не “сісти на пузо”, не помітив глибоченної ями. Ні, не ями, озера просто! Авто, зітхнувши наче людина, провалюється туди колесом…