9. Лада

Іноді, один маленький крок вбік звичного шляху може того шляху остаточно позбавити. А єдиний вчинок всупереч правилам – знищити ті правила, або знецінити їх до стану абсурду і непотрібності. 

Мабуть, саме так сталося і зі мною. І тепер я чекаю автобуса, в чужому районі, в чужому одязі і з моєю-чужою картиною, яку я просто викрала в чужого? мого на одну ніч? чоловіка. І ще моє щастя, що в кишенях брюк Лілі залишились дрібні купюри. Бо інакше йшла б через ранкове місто в такому от вигляді пішки… 

І от, маршрутка нарешті приходить, а сідає в неї вже не майбутня художниця та наречена перспективного хлопця, викладачка образотворчого у школі мистецтв, а… злодійка і розпутна діва, що просто з бару поїхала додому до першого зустрічного. Чесно кажучи, мені здається, що всі ці ярлики висять на мені, як стікери на холодильнику, і кожен зараз може їх прочитати, тому й дивляться на мене зацікавлено всі, від водія, до зграйки підлітків, що їдуть, певно, на навчання. 

Хоча… от про першого зустрічного я дарма. Демид – точно не перший зустрічний! Такого ще попробуй зустрінь! Мабуть, легше джекпот мільйонний зірвати! Тільки от… я свій джекпот втратила. Остаточно загубила (чи розірвала) виграшний квиток, і шляху назад немає. Принаймні тому, що грошей в мене тільки в один бік. Хоча, хіба в них справа? Ні, мені просто страшенно соромно перед ним і за наше “знайомство”, і за халат, і за поведінку, і за картину. Уявляю, що він зараз про мене думає! 

За цими гіркими думками та сонливістю, що почала накочувати хвилями, я ледь не проїхала свою зупинку. Нарешті, вийшовши з маршрутки, вдихнула на повні груди. Що ж, тепер в квартиру, яка колись була моїм домом. Швидко зібрати речі – і більше ніколи туди не повертатись. Сподіваюсь, Віктор вже на роботі і зустрічатись з ним не доведеться. 

Тихо шкрябаюсь у двері сусідки, бабусі Діни. В неї – запасний ключ від квартири. Сподіваюсь, вона на мені “стікерів” ніяких не прочитає? 

– Ладочко! – відкриває двері бабуся. – Щось сталося?
– Ой, я така роззява, закрила двері, а ключ залишила всередині! – на ходу придумую. 

– Отакої! Ну зараз я, зараз! Чаю не хочеш? 

– Ні-ні, дякую, я вже й так запізнююсь! 

Забравши ключ, підіймаюсь до квартири та молюся, щоб вона була порожня. Ще раз сцену моєї подруги та Віка я бачити не готова. І це ж треба так! Не міг він знайти когось лівого, з вулиці, чи з роботи своєї, ну я не знаю! А так одним махом доля позбавила мене і нареченого і подруги! Більше в цьому місті в мене нікого не було, тож і понесло мене пуститися берега та в чому з душу вийшла – в клубі опинитись! 

Мені поки щастить, ключ легко відчиняє двері, а в квартирі пусто, але досі приторно пахне солодкими парфумами Нати. 

От же чорт! Гарчу крізь зуби та відчиняю вікна і балкон. Свіже повітря трохи розбавляє ненависний аромат. Цікаво, вона тоді пішла, чи спокійнісінько собі лишилась, та вони продовжили? Ех, так і ти теж часу не втрачала! – нагадую собі і, діставши свою сумку, починаю пакувати речі. Ну як пакувати, запихаю все своє жужмом, як схопила. Білизна, одяг, зверху – приладдя для малювання, документи ще, грошей трішки. І лише на все це обережно кладу дідусеву картину та сумку застібаю. Збоку лягає одяг Лілі, якось надішлю їй поштою. А в своєму таки звичніше і комфортніше. Та й кросівки замість туфель на шпильках впевненості і комфорту додають!

Ну от, я майже готова. Але зла іронія долі – чийсь ключ вгризається в замкову щілину, та відкриває двері. О ні! Я ж так не хотіла з Віком зустрічатись! 

Коли Віктор заходить до вітальні та застигає в кращих традиціях “німої сцени”, мені хочеться просочитись крізь підлогу, аби тільки його не бачити. Але… я очікувала, що це буде дуже боляче, та натомість зараз, крім люті і огиди я не відчуваю до нього абсолютно нічого. 

– Ладо… Ти цей… ну не поспішай… – лепече він, дивлячись на мою сумку посеред вітальні. 

– А я й не поспішаю! – дивлюсь йому просто в очі. – Ось, спокійно собі збираюсь.

– Куди збираєшся? – трішки дурнувато кліпає на мене очима. 

– А ось це вже не твоя справа. – демонстративно починаю докладати в сумку всілякі мої дрібнички з журнального столику. 

– Ладо, ти не так все зрозуміла… То на мене найшло щось… То тільки раз, чесно!

– Та хоч і пів разу! Мені чхати! 

– Та як так? Ми ж кохаємо одне одного…

– Кохаємо? Віку, якщо люди кохають, вони не зраджують в спільній квартирі зі спільною, чорт забирай, подругою! Ми ж з 8 класу з тобою були разом! – випалюю сердито.

Ні, тепер трішки боляче. Скільки часу разом… Планів, прємних і не дуже спогадів, спільних справ... І куди це все тепер? Просто стерти з памяті? 

– От саме тому, що з восьмого класу… Я просто… хотів спробувати перед весіллям, як це… ну з кимось іншим...

– Що?? Оце відмазка! Супер! Але хай так, припустімо, закриємо, чорт забирай мої очі, доки вони не вилізли з орбіт! Тільки чому з Натою? Боже, та хай би це вже була якась дівка з вулиці…

– З вулиці? Ну хочешь, я знайду якусь дівку… Тобто я не те хотів сказати! Просто Ната сама… вона просто висіла на мені! Я не витримав! 

– І я не витримала! Я спала з іншим чоловіком! 

– Що?? Як ти могла? 

– Знаєш, Віку, а йди ти до біса! – більше нам говорити нема про що. Тому мовчки застібаю свою сумку, кидаю ключ на стіл, і він голосно дзенькає, стукнувшись об якусь з фігурок, які мені в сумку не влізли. 

– Ладо, стій! Ти не… – більше його не слухаю, відштовхую Віка плечем і сумкою, яка виявилась значно важчою, ніж я думала, та вибігаю в коридор. Вкотре зрадівши зручним своїм кросівкам, біжу по східцях вниз з єдиним бажанням – більше його не бачити і не чути дурних відмовок і дешевих виправдань. Досить з мене! Крапка! На цьому місті, цих стосунках, цьому житті… Не можна повернутись туди, де все зруйновано. Хоч ні, можна, якщо ти мазохістка і бажаєш жити на руїнах. А я – не мазохістка!