Бунтарка на одну ніч

8. Граф

Після вчорашнього шаленого марафону я хотів дві речі: спати і повторити. Поки що перемогло перше, але навіть уві сні все вкотре відбивалось солодкими відголосками по всьому тілу, наче в жилах бігла не кров, а солодка патока. Приємно…

Та ще й Лада ніжно гладила мою голову своїми тоненькими пальчиками. Яка ж вона… вся наче створена для приємностей, та до всього цього – ще й цікава ерудована співрозмовниця. Здається, ми вчора навіть про мистецтво встигли поговорити, доки відпочивали між нашими “раундами”. І хоч мені на роботі ці теми вже приїлись, зустріти дівчину, якій в наш час цікаве справжнє мистецтво – все одно що в супермаркеті дику косулю зустріти. В живому вигляді, а не котячих консервах, якщо що. 

В солодкому напівсні я відчув, що мушу просто зараз це сказати Ладі. Їй буде приємно! Точно! Тому не розкриваючи очей, тихо покликав: “Ладо…” 

Дивно, приємний масаж продовжувався, але вона не відгукувалась. Довелось змусити себе розплющити очі. 

– Богинею мене ще ніхто не називав! – мій колег Влад сидів поряд, та масажував мені голову спеціальним масажером. Здавалося, він зараз лусне зі сміху, ледь стримувався бідний!

– Ти що тут робиш?! – схопився я. – Яка в біса богиня? 

– Лада – богиня домашнього затишку у древніх словян! – продекламував Влад, продовжуючи орудувати масажером в моєму волоссі. 

– Та йди до біса! –відкинув його руку, та натягнув ковдру. Не памятаю, чи надягав я вчора білизну… після вчорашнього. Але стоп, де Лада? 

– Ти давно тут? Як зайшов? – сердито спитав колегу. 

– Так не замкнено було. А твоя охоронниця за смаколик тебе продасть не торгуючись! 

– Охоронниця… І все? більше нікого не було? 

– Ее, ти що вчора десь перебрав? А хто мав бути? 

– Не зважай! І звали звідси, дай хоч одягтись! – сердито прогарчав та спробував притягнути до себе футболку і штани. – Якого біса ти зранку приперся? Знаєш, що я сова? 

– Та хоть і зяблик! – посмішка поволі зїжджала з Владового обличчя. – Справа є.

– Зроби мені кави і я тебе вислухаю! 

– Ого. А ще тобі що зробити? 

– Я б сказав, але ти образишся! Вали вже на кухню, я в душ і приповзу. 

– Та йду я, йду! – Влад і справді побрів в сторону виходу з моєї спальні, що зараз нагадувала місце погрому. Я вже хотів був видихнути, та раптом побачив, як щось причепилось до поясу його брюк. 

Матір божа, то бюстгальтер Лади! Значить, мені не наснилось, і вона справді була! 

– Владе! – таки покликав друга, але той і сам помітив трохи неактуальный для нього девайс на штанях. 

– Отакої! Так он воно що! – друг вертів в руках знахідку. Довелось так в простирадлі і  підірватись та вирвати в нього з рук. Приємне мереживо відразу нагадало Ладу… І викликало якийсь щем і пустоту одночасно. 

– Оце ти даєш! Невже наш Граф нарешті позбувся целібату?* (Примітка автора: целібат – обітниця безшлюбності у духовенства деяких напрямів християнства і не лише). 

– Я вже казав іти до біса? 

– Злий ти. Ну зроблю тобі каву, може подобрішаєш! – ховаючи усмішку Влад побрів на кухню. Я на нього насправді не ображався. Останнім часом усмішка з його обличчя не сходила. Все тому, що він зустрів жінку своєї мрії. З милою Марі вони пережили купу всього, однак щасливі разом, та й загалом Влад класний колега і друг, просто зараз я однозначно був не в дусі. Явно не про зустріч з ним я мріяв, а про продовження з Ладою. А Лада зникла. Наче випарувалась, тільки свою білизну лишила, та халат у ванній, що пахнув нею… Ех, я ж навіть її прізвища не знаю! Де тепер її шукати? 

Стоп, Графе!

Шукати?

Ти впевнений? 

Холодна вода трохи привела до тями. Зазвичай, якщо жінка хоче, щоб її знайшли, залишає хоча б телефон чи адресу. Ну або, хоча б попрощатись лишається…

А вона на пам’ять тільки халат лишила. Сумніваюсь,  що там бірка з адресою є! 

Нарешті, за допомогою контрастного душу я привів себе хоч трохи до ладу та прокинувся. Правда, коли вішаючи рушник, випадково торкнувся халату Лади, по тілу пробігли мурахи. Ледь вловимий запах її парфуму остаточно повернув мене у вчорашню ніч. Так солодко і приємно було! Ех, шкода, що то все в минулому. 

Лада… хіба ж не видно було, що то своєрідний перформанс-пошук себе в неї? І то тимчасово, а далі – нове життя, в якому випадковому знайомцю з бару місця нема… 

– Ти там не втонув? – голос Влада висмикує мене з гірко-солодких спогадів. 

– Не втонув! – буркнув та нашвидкуруч витершись, вийшов до вітальні. Там приємно пахло кавою. Влад молодець, хоч якось моє пробудження намагається покращити. 

– Не розкажеш? – спитав, подаючи мені чашку. 

– Не розкажу. – відповів чесно, відпиваючи гірку, як мій смуток зараз, каву. 

– Ну таке! – розчаровано буркнув Влад, тягнучись за печивом. Адочка тут як тут, вже тицяла мокрим носом в його ногу, випрошуючи шматочок. 

– Не давай! – наказав суворо та потягнувся за її кормом на столі поруч. – Зараз насиплю! – сказав і раптом поглядом зачепився за… пустоту на стіні. Тобто за те місце, де аж ніяк пустоти бути не має! 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше