7. Лада

Мабуть, мій розум мав просто волати: “Ладо, що ти робиш?!”. Та натомість він вперто мовчав. Змовк він навіть не тут і не зараз, а ще тоді, в барі, щойно я побачила Демида вперше. А тепер… тепер не було назад шляху, і бажання зупинятись також не було. Хотілось би сказати, що я вже забула, коли мені було так добре. Та це не правда. Не можна забути того, чого не було взагалі. 

І тому зараз, я просто розчинилась в своїх відчуттях, які закрутили мене і закрили собою все. 

Демид… я знала його всього кілька годин, та він якось вловлював мій настрій, відчував, чого саме я бажаю і потребую. Був ніжним і трохи різким, хижим водночас. Цілував мене так, що я щиро вірила в його потребу в мені. А його обійми і ласка схожі були на неймовірно приємне тепло, що огортає тебе, щойно з морозу. Поколює голочками по всьому тілі, викликає неймовірну насолоду, змушує розчинитись без останку і ні про що не думати. 

Немає минулого, невідомо що буде завтра. Та наше сьогодні – дурманить і зачаровує, перетворює нас на попіл і воскрешає з нього. 

– Мені, мабуть, треба в душ… – Демид змахує пасмо волосся з мого лоба і усміхається вперше так щиро і відкрито, що в цій усмішці хочеться утонути. 

– Так, звісно, йди… – відповідаю, а самій шалено не хочеться відпускати його. Ми вже кілька хвилин просто лежимо поруч на зім’ятий постелі і мовчимо, під хропіння Адочки на кріслі поруч. 

– Тоді йдемо! – починаю розуміти, що Демид має на увазі, тільки коли він підводиться, надягає свою білизну, що дивом відшукав в купі розкиданого нашого одягу, та раптом загортає мене в простирадло. 

– Що ти роби… – не встигнувши договорити, віртуозно швидко обгорнута простирадлом, опиняюся в його руках, притиснута до його грудей. 

– Самому там нудно! – усміхається кутиками губ і несе мене в душ, наче я важу не більше його Адочки! 

В душі Демид ставить мене на підлогу та, на щастя, простирадло не забирає. Бо мій бунтарський настрій потроху вивітрюється, і я не знаю, як почуватимусь наступні хвилин. 

А Демид, наче й нічого не було, абсолютно “в своїй тарілці” вмикає воду. Бризки падають поки біля моїх ніг, і я розгублено відступаю назад, аж доки не опираюсь спиною на стіну. Демид в два кроки опиняється поруч. Ловлю себе на думці, що йому дуже личить мокре волосся, підкреслює його палкий і трішки авантюрний погляд. Вода краплями стікає по його плечах і грудях, по сильних руках, які беруться за краї мого “кокона”. Та на щастя він не знімає його, а притягує мене до себе і довго солодко цілує. 

– Приєднаєшся до мене? – дивиться просто в очі. 

– Ттак… – трішки збиваючись, наче забула, як говорити, киваю. 

– От і прекрасно! – знову усміхається. Якось дивно змінився його погляд. Тоді в клубі, він був з нотками втоми та смутку, а зараз в ньому спалахнули якісь нові, не знайомі мені іскорки. 

– Тоді це зайве! – усміхаючись легенько смикає за простирадло на мені…

Ну от, наше божевілля продовжується в душі. А вода змиває втому і дарує відчуття нового народження. Без минулого, без гірких спогадів і думок, без пересторог та тривог. Так добре! 

В ліжко ми повертаємось остаточно знесилині й розслаблені. Просто падаємо поряд і лежимо, дивлячись одне на одного. 

– Правда чи дія. – раптом шепоче Демид. 

– Що? – не розумію я. 

– Гра така. Задаємо питання, а якщо відповідати не хочеться, мусимо виконати завдання. 

– О… 

– Я перший! Розкажи, про що ти мрієш. 

– Я? Мене ще ніхто про таке не питав… – відповідаю чесно. 

– Ну круто. Я перший. То що? 

– Я малюю… Не можу назвати себе художницею. Зарано. І ще замало вмію. Мій дідусь був художником. Він… він оживляв моменти і переносив їх на полотно. Я так не вмію… Але вчуся. Тобто вчилася! 

– Так і думав, що ти точно творча людина!

– Чому?

– Ти не схожа на всіх. Особлива. І креативна… – не знаю, що він вкладає в останнє слово, та ми обоє усміхаємось. – Ну, а мрія?

– Стати художником, як дідусь. Малювати… А твоя? 

– Можна я виберу дію?

– Отакої! Мене питаєш, а сам! 

– Ну… так склалося. – Демид жартує, усміхається, але якось сумно. 

– Дія, кажеш? 

– Інших варіантів немає ж! 

– Тоді… ох, дай подумати… Щоб я хотіла… – не договорюю, бо Демид цілує мене, запустивши руку у волосся. 

– Не знаю, що б ти хотіла, а я б хотів щось з'їсти. – вкотре дивує мене черговим щирим зізнанням. Хоча, може це хитра спроба уникнути гри, яку сам же й почав?

– Оо, можу щось приготувати. 

– Справді? А з собачих консервів вмієш? В мене просто тільки вони є! 

Жартуючи ми нашвидкоруч одягаємось та йдемо на кухню. Вона у Демида лаконічна, сучасна і з купою техніки. Та й щодо косервів він пожартував, бо в холодильнику находиться бекон, сир, яйця. 

До ліжка ми повернулись, коли, здається, вже світало. Заснули в обіймах одне одного так, наче знайомі вже з добрий десяток років та разом проведемо ще один...