5. Лада

От що б хто не казав, а одяг дійсно суттєво на людину впливає. Якщо в халаті я почувалась трохи (Трохи?? Справді лише трохи?) не в своїй тарілці, то в джинсах та кофтині, яка мені ще й личила – взагалі відчула себе зіркою. А додати ще білизну, що вартувала ледь не півмісячної моєї зарплатні… Ех, шкода, немає кому її показати. 

І грошей на неї шкода.

І семи років мого життя шкода, які я присвятила звиванню майбутнього сімейного гніздечка. Тільки от надзвичайно важливий атрибут цього гніздечка вирішив виводити пташенят в іншому гнізді. Тому й відніс в нього те, з чого пташенята на світ з'являються, тобто яйця… 

Що цікаво – я навіть на нього не злюся. На себе скоріше, що всі ці роки були сліпою і глухою. Не бачила нічого, хоча подруга ж мені говорила… Стоп, подруга? А вона мені подруга? Взагалі зрада – це боляче. А якщо зраджують тобі відразу двоє близьких людей – це боляче вдвічі сильніше. 

Саме тому я й опинилась в тому клубі, чи барі в такому вигляді…

А почалось все з конференції. Мене запросили на конференцію по новому напрямку в живопису… І як на зло, якраз на нашу з Віктором річницю. А він ще запевняв, що нічого страшного. Відсвяткуємо в інший день, мовляв, їдь, живопис то ж твоє життя! 

От я і поїхала. А коли виявилось, що лише перший день присвячений живопису, все відвідала, відслухала і помчала бла-блакаром додому. Приїхала пізно ввечері, коли Вік ще на роботі був, тож вирішила йому сюрприз зробити. Купила в сусідньому ТЦ ту дорогущу білизну і панчохи, шампанське з фруктами. Сховала все це, і свій одяг дорожний, та пішла в душ, переодягатись і готуватись до феєричної зустрічі. І от… доки душ, масочки, креми, почула, як двері відкрились, притихла, швидко на білизну й панчохи халат надягнула, ще пожалкувала, що волосся не встигла висушити та гарно вкласти… Вичекала, доки Вік роздягнеться…. Хм! А тут дійсно все правильно було, роздягнувся! І вийшла з душу. Добре, хоч халат, як оті страшні дядьки в парку плащ, розпахнути не встигла! Тільки поясок розв’язала… 

Дурепа! 

А далі – картина маслом: я випливаю з душу в пачохах, білизні і халаті зверху, тримаю в руках поясок провокаційно, а просто у вітальні на дивані, за який ми досі спільний кредит віддаємо – Вік і моя подруга… 

Чесно, я думала, що мені здалося. Кілька разів кліпнула, очі протерла. А коли почула оте, як в фільмі, чи анекдоті: “Ладочко! Це не те, що…”, далі слухати не стала. Схопила гаманець, якось в туфлі ноги впхала і… все як в тумані. А далі – бар і… ось я тут.

Моя слухачка, мабуть, науважніша і найчуйніша з усіх, який я тільки бачила. Бультер’єрка Аделаїда слухає мене так уважно, що їй лише записника в лапах не вистачає, щоб все записати! Доки її господар відлучився з телефоном в іншу кімнату, я от не стрималась, та виливаю душу собані. І таки трішки легше стає. Я вже не одна знаю свою біду, а й ця мила Адочка. А що ще головне і надзвичайно важливе – вона нікому не розповість! 

Щойно я завершую виливати душу цій неймовірні милій собачці, як з двома чашками з кухні повертається Демид. Він вже (на щастя) одягнув футболку, однак вона й не надто приховує рельєф його торсу та м'язів. А я вкотре визнаю, що він до біса гарний. Дивно, що в квартирі немає жіночих речей. Дивно, що такий хлопець сам. Гарний, небезпечно гарний, я б сказала. Певно, з такою зовнішністю він і не потребує постійних стосунків. Тільки пальцем помани – вистроїться черга бажаючих приємно провести з ним час! 

– Ви гарно поспілкувались з Аделаїдою? Зі мною так не хочешь? – дивиться уважно, навіть трішки похмуро. От я дурепа! Сподіваюсь, він нічого не чув? Чи чув? Та навіть якщо і так, то все-одно вже завтра ми розпрощаємось і більше ніколи не побачимось. Від останньої думки чомусь стає ще більш сумно. Чи то завершується вже дія того бридкого пійла, яке й надало мені скільки хоробрості й, ніде правди діти, дурощів? 

– Немає бажання. Вибач. – кажу чесно. Ну а що? Чесною я можу собі дозволити бути. 

– А на що бажання є? – питає з натиском на слово “бажання” від чого по шкірі пробігає легіон мурах, та, здається, обирає собі остаточне місце для мурашника в області живота і серця. 

– Ем… – гублюсь. – Незнаю. 

– Розумію. Якби я в піжамі прийшов в нічний клуб, певно теж не надто про свої бажання роздумував. – підсуває до мене чашку, що неймовірно приємно і свіжо пахне травами і фруктами. – Бери, це класний чай, плюс глюкоза. Зменшить вплив того, що ти випила. Бо схоже, ти не надто часто п'єш щось міцніше кави. 

– Дійсно не часто. Ти такий уважний! – трішки з сарказмом відповідаю. Чому сама не знаю. Може, для мене він зараз трішки уособлює весь чоловічий рід? – А ти часто приводиш жінок з нічного клубу додому? 

– Ти перша. – відповідає спокійно, впевнено. Але я, мабуть, швидше повірю в те, що сніг зелений, аніж в його слова. 

– Не вірю. 

– Твоє право. Спитай в Ади! – усміхається, від чого симпатичні зморшки лягають в кутиках очей. Чорт, та досить вже витріщатись, Ладо! 

– Ада вміє зберігати таємниці. 

– Не завжди й не з усіма. – Демид зітхає. – Що, не спробуєш мій чай? 

– Вибач, спробую. – тягну до себе чашку, відпиваю ковток. Хм, і справді неймовірно смачно і… солодко. Пахне медом, травами і трішки фруктами. 

– От бачиш, смачно ж? – дивлячись, як я мружусь від задоволення, мов кішка на сонці, усміхається Демид.