4. Граф

Залишивши незнайомку з Адою, я зміг спокійно видихнути тільки у ванній. Плеснув собі в обличчя холодної води, щоб трохи прийти до тями. Глянув на себе в дзеркало. Вода намочила футболку, тож стягнув її та кинув в корзину. 

Таак, виглядаю не менш божевільно, ніж моя перелякана дамочка в халаті: волосся скуйовджене, очі горять. Навіть не знаю, хто з нас більше в шоці, вона чи я. 

Я ж налаштований був впевнено триматись! Ну як впевнено, достатньо було б такого собі нейтралітету, а що натомість? Натомість, я тану, наче хлопчак-десятикласник! 

Але не хочеться, щоб все виглядало, наче я користуюсь становищем жінки в біді. А воно ж саме так і виглядає, чорт забирай! 

Так, спочатку я думав, що вона увагу привертає. Та потім побачив, що то – її спосіб приховати свій біль, вибратись з якогось замкнутого кола… 

– Демиде… – шкрябається у ванну, мов кішка. 

– Зараз! – гаркаю трохи різкіше, ніж хотілося б. Від її голосу знову тісно стає в грудях і… штанах. Казав мені друг, не можна з цим гратись. Знайди собі, Графе, когось, хоч тимчасово. Не мучся. Ні… Я ж принциповий! 

– Тут Ада проситься… – знову тихо шепоче під дверима ця Лада, що одним своїм виглядом зводить з розуму!

Зітхнувши та витерши обличчя, виходжу. Дійсно, у Ади лоток у ванній, як в кішки. На випадок, якщо я затримаюсь. От і саме зараз їй, мабуть, приспічило, а добра Лада вирішила допомогти. 

– Уф, вона просто так просилась… – Лада підіймає на мене очі і заливається румянцем. Чорт, я ж без футболки! А хоча… В спортзал ходжу регулярно, форма норм, хай любується. А то що, тільки мені через її кляті панчохи мучитись?

– А ви, я бачу поладнали? – сказав перше, що прийшло в голову. Аби тільки не мовчати зараз. Дістав з шафи футболку собі, але одягатись не поспішав. Подумав хвилю, та дістав футболку і їй. 

– Тримай! – кинув. – Вибач, жіночого нічого немає, та на ранок дістанемо у Лілі щось. Вона гостра на язик, але добра. 

– Дякую… – знічено опустила очі моя гостя…

Коли моя гостя з футболкою зникла у ванній, а потім швидко вийшла звідти вже без халата, я зрозумів, що впоров дурницю. Так, панчохи вона теж зняла, однак футболка… Вона була білою, легкою і просвітлялась, наче листок дешевого паперу на сонці! 

А білизна у гості була чорною, з мереживом…

От чорт! Очі нема куди діти! 

Хоч футболка в силу різниці в зрості, досягала Ладі майже до колін, та халат таки більше її ніжки закривав. Але що вже, не скажу ж я їй футболку віддати та переодягтись? 

Швидше б Ліля повернулась, попрошу в неї щось для Лади. Може, хоч тоді полегшає! Та й вранці ж не в халаті її везти в ту Дмитрівку!

Поки я гарячково роздумував, Лада з Адою встигли погратись м'ячиком. Чудеса, та й годі, Ада його ще нікому не довіряла. Навіть зі мною не надто охоче ділиться! А тут – просто подруги-подруги. Та з іншого боку, доки вона грається, хоч на мій придуркуватий вигляд уваги не звертає. 

А може й звертає, бо щойно я потрапляю в поле зору – червоніє, як камінчики на її сережках.  

Врешті, щоб не бентежити її своїм голим торсом, я таки надягнув футболку. 

Вчасно, бо в двері постукали. З думкою “І кого принесло в такий час?” пішов відкривати. 

– Стариганчику, кажи що хотів? – Ліля та її брат стояли в дверях. 

– Що ж таке, діток не пустили в нічний клуб? – жарти про вік були нашою фішкою ледь не з першого дня знайомства. Ліля та її брат Арсен – діти партнера мого батька. Ми часто спілкувались з ними, а потім батьки ще й квартири нам купили поряд в одному ЖК. 

– Кажи, що хотів, бо передумаю! – усміхнулась Ліля. 

– Слухай, тут таке прохання… Моя подруга Лада з тематичної вечірки, типу піжамної. А одяг свій забула. А завтра якось додому їхати. Виділиш їй щось зі своїх запасів? Я бачив твій гардероб, там можна півміста одягти. 

– Та без проблем! Пішли до мене! – сусідка завжди подобалась мені своєю легкістю та рішучістю. 

– Зараз! – я вже зібрався вийти, як Ліля мене зупинила. – Ей, а вибирати й міряти хто буде? Ти? Клич свою подружку! Заодно краще роздивимось, кому ж вдалось розтопити твоє крижане серце! 

– Ааа ну так… Ти права. Треба міряти… – знічено погодився я та покликав Ладу. І тут же пожалкував, побачивши, якими голодними очима на неї витріщився Арсен… 

Як би мені не хотілось заховати Ладу і нікому не дозволяти на неї дивитись (от що за чортівня зі мною коїться?), йти до Лілі довелось разом. Мале дівчисько навіть з Ладою познайомитись встигло, а от я очей не відривав від Арсена. Ще той Дон Жуан малолітній, постійно нова подружка, а він ще й на чужих заглядається!

Хоча стоп, куди мене несе? Лада навіть приблизно не подружка, і тим більше не моя. Завтра (якщо я доживу) ми з нею попрощаємось і все. Тільки чого ж тоді в мене відчуття, наче вона – моя? 

– Пропоную джинси, водолазку і курточку! Універсальний варіант! – на щастя, не помітивши поки мого стану, оголосила Ліля, та забрала Ладу з собою, щойно ми переступили поріг її з Арсеном квартири. Квартира в них трикімнатна, одна кімната – зала та вітальня водночас, і дві – окремі кожного з мешканців. При цьому вони навіть вітальню вмудрились розмежувати. Одна її частина виконана в суто “дівчатковому” стилі з ніжно-бежевим інтер'єром з лавандовими акцентами аксесуарів та подушок на канапі, інша ж – більш лаконічна, і в темніших відтінках.