3. Лада

Видихаю та першою виходжу з авто, щойно воно зупиняється біля сучасного нового будинку. Нічна похолода вулиці б'є в обличчя, вітер скуйовджує досі вологе волосся. Але мені тут легше. Бо поряд з цим… Демидом я забуваю, як дихати… Чи то випите на мене так діє, чи то побачене до випитого, незнаю. Чи вже, безпосередньо він… 

Ще готель мені пропонує! Що ж, якщо глянути з іншого боку, це було б правильно. Але я все життя, чорт забирай, роблю все правильно! І завжди робила! В школі відмінниця, в універі – червонодипломниця! Вдома – батькам допоможи! З коханим хлопцем – на кухні господиня, в ліжку – повія… Оой… і хіба воно мені допомогло? Хіба варто було так життя марнувати? А натомість – чорна діра. Вакуум і хаос… І допомогла мені та правильність?  

– Міс-пригода, чекай! – Демид вибирається з авто та ставить його на “сигналку”. – Тепер можна йти! – і бере мене за руку абсолютно природним, органічним жестом. Наче йому звично дам в халатах додому приводити. А може й звично! Такі чоловіки, як він, від недостатку уваги точно не страждають! І хворобливою правильністю собі життя не псують… 

– Можна спитати? – усміхається мені в ліфті, чим остаточно роззброює та зносить мою нещасну голову. Він гарний. Навіть дуже! Наче нічого особливого, класичні риси обличчя, мужні, правильні. Але очі і усмішка – то щось вибухове! Очі трішки з опущеними кутиками надають його обличчю виразу якогось легкого смутку та загадковості. 

– Ти мене до себе додому емм… запросив… Звісно, можна. – ховаю погляд.

– Ти куди так збиралась? – красномовно ковзає поглядом по моїх туфельках на шпильці, а далі очима підіймається по моїх ногах, ледь не до краю мереживних панчіх, що визирають з-за поли халата. 

Мдяя… Ото в мене прикид! Чим я думала, коли з дому виходила? 

– В нове життя я збиралась! – випалюю, кусаючи губи, щоб приховати, назад загнати сльози, що накочуються на очі миттєво. Від згадки. 

Як я ці кляті панчохи вибирала, щоб мереживо пасувало до комплекту білизни… Як збиралась вийти з душу у всеозброєнні, скинути халат… Тріпнути мокрим волоссям спокусливо… 

А там…

Там вже до мене всим, чим можна потріпали!

Чорт, та що ж це? 

Вдихаю судомно, а Демид, певно, по своєму це розуміє. 

І… раптом долонями моє облиичя обвиває, схиляється. 

– Пробач… Не хотів образити… – шепоче, нахилившись надто близько. Ні, не так, НАДТО НЕБЕЗПЕЧНО близько.

Він пахне кавою і шоколадом. Спокусливий, як заборонене райське яблуко. Хоча… які мені вже  заборони? Після всього? 

І тому… я встаю на пальчики, похитуючись трохи незграбно, обвиваю його шию руками і… цілую. 

Перша… 

Такого чоловіка…

Їдучи в ліфті до нього додому!

Від дотику до губ пробирає до кісток. Стріли бажання по всьому тілу пробігають! І не лише в мене, здається, бо Демид якось… губиться, змінюється. Стає не таким впевненим чи самовпевненим… Незнаю, як я відчуваю це, тонучи в своїх п’янких, солодких відчуттях…

Незнаю, як далеко ми могли б зайти, та двері ліфта відчиняються. А ми… зустрічаємось з компанією двох чоловіків і високої молодої дівчини. 

– Дем! Оце ти даєш! – сміється вона, а я мрію провалитись крізь підлогу десь хоча б на кілька поверхів нижче. 

Я і так “спалилась”, а рука біля губ ще більше додає пікантності ситуації. Хлопці оцінююче кидають погляди на мій, щоб йому, “святковий лук”, а от дівчина усміхається навіть трішки співчутливо. 

– Все гульбените? – як нічого не було, питає Демид. 

– Не всім же бути старим буркотуном! – регоче дівчина. 

– Дівчинко, будеш хамити, пожаліюсь батькам! – фиркає мій супутник і під регіт всіх трьох ми виходимо нарешті з ліфту. 

– Ліль, ти коли додому повернешся? – несподівано питає Демид те дівча. 

– Ммм, навіть не знаю! Хочеш, щоб я приєдналась до вас сьогодні? 

– Мене не цікавлять неповнолітні! 

– Козел! – пирхає дівчина а потім підіймає обидві руки вгору. – 10 годин любий сусіде! Де-сять! Бо ти ж може недочуваєш, з огляду на вік! Як щось треба буде, забігай! – і швидко на каблуках чимчикує за своїми супутниками. 

Знову лишаємось наодинці і після того несподіваного і незграбного мого поцілунку, між нами повисає трохи незручна тиша. Демид, помітивши це, швидко бере мене за руку та майже тягне за собою. 

Величезні двері його квартири він швидко відчиняє своїм ключем, жестом гостинно пропонує мені зайти. 

Мовчки роблю крок в невідомість, відчуваючи, як все всередині стискається від шаленого коктейлю емоцій і… бажання ще раз відчути, які на смак його губи. 

Він такий небезпечно-таємничий, як мабуть, оте райське яблуко, що спокусило Єву!

Не встигаю навіть додумати свої розбурхані небезпекою, алкоголем та його близькістю, думки, як руки Демида впевнено лягають мені на талію. Мить – і вони висаджують мене на щось, схоже на столик чи тумбу просто біля дверей. Не встигаю і слова сказати, як опиняюсь притиснута до м'якої обивки стіни, а Демид накриває свої губи моїми. Це вже не схоже на ті мої невинні спроби в ліфті. Він цілує мене так, як міг би пити воду подорожній, який без неї та в пустелі вже не першу добу! А його рука, що пірнає в моє волосся, не дозволяє відхилитись ні на сантиметр. Але я й не хочу! Які ж приємні його дотики, його губи і цей поцілунок, що по відчуттях можна назвати першим в моєму житті! Бо ж досі мене ніхто й ніколи так не цілував! Його губи, взявши в полон мої, змушують ноги підкошуватись. Тепер я розумію, що він не дарма посадив мене на цю імпровізовану підставку. Певно, знає, чортяка, як діє на жінок! Досвіду в нього точно більше, ніж в мене.