2. Граф

Коли я побачив її вперше, то подумав, що вона точно шукає тут пригод. Бо чим ще пояснити дрес-код у вигляді домашнього халату? Але коли довелось втрутитись через двох придурків, що подумали про неї, точнісінько, як я, і побачити її погляд – зрозумів: вона вже знайшла всі можливі пригоди на свою голівку. В її очах була така… фатальна приреченість і втома, що стало не по собі. Що ж їй довелося пережити? 

Хоча… от на біса воно мені? Мало своїх проблем? Теж мені благодійник знайшовся! Це не твоя справа, Графе, не твоя! 

А поки мій внутрішній демон боровся з моїм-таки синдромом супермена, дамочка щось геть розгубила свій бойовий настрій. Подав їй мінералку, думаючи, що випила зайве, але, справа, виявилось не в цьому. 

– Далі я сама! Дякую! – відсалютувала пляшкою мінералки і хвацько закрокувала тротуаром. В туфлях на величезних шпильках та своєму рожевому халаті. От цікаво, далеко вона збирається в такому вигляді дійти? І ще цікавіше, нащо мені це знати? 

Ну гаразд, гаразд. Супермен переміг, тому, завівши свого чорного монстра, тихо поїхав за нею. Заклався сам з собою: якщо зараз без пригод дійде, куди вона там іде – поїду додому і забуду про цю шалену панянку. 

Дарма заклався, бо поліцейське авто, що випірнуло з-за рогу та різонуло по ній світлом фар, для панянки нічого доброго не обіцяло. 

Вгадав. Зупинилось поряд, огрядний коп вибравшись з нього, попрямував напереріз дівчині. 

– Кптн Марчнк! – крізь зуби рявкнув і щось запитав. Дівчинка відповіла. Вона не п’яна наче, тож, може ще й не чіпатимуть. 

Помилився. Коли “кптн” почав хапати її за руку, не витримав та вискочив з машини. 

– Доброго вечора, шановні! – привітався для початку. 

– Іди собі! – буркнув ще менш привітний товариш “кптана”. 

– Піду, тільки подругу заберу. 

– Це твоя подруга? – з недовірою зміряв поглядом. Мабуть, він тут новенький, мене не знає. Та, може то й на краще. 

– Моя. Посварились, вискочила з авто. А зараз передумала, правда люба? – усміхнувся на всі тридцять два, молячись, щоб в дамочки переважив здоровий глузд і вона зрозуміла, що зі мною буде трохи комфортніше, ніж в камері з різним “асорті”, виловленим, от як вона зараз, на нічних вуличках міста. 

– Я не… – почала вона, а я стиснув через халат її руку. – Так, ми посварились! – виправилась. Моя ж ти розумниця! 

– Документи! – схоже, “кптан” незадоволений, що улов з рук випливає.

– В мене не… – залепетала, а я дістав своє портмоне та розвернув перед носом копів. 

– Ооо – поважно процідили вони, якось відразу здувшись, як спущені кульки. – Ну забирай… те. – знічено погодились. 

– Ну, тепер з тебе досить, чи ще хочеш кудись вляпатись? – спитав, відкриваючи дверцята свого позашляховика. 

– Не хочу… – глухо відповіла вона, та пірнула в салон мого монстра. А я завис, помітивши, що під халатом у пані – чорні ажурні панчохи. Очі, мої очі! Куди ж вона в такому вигляді збиралась? 

Закрив за нею дверцята, та ще мить постояв, ловлячи ковтками холодне повітря.  

“Так, Графе, ти коли востаннє… ну… сам знаєш що? – спитав сам себе, – Давно, мабуть, раз від одного погляду джинси затісні стали! – собі ж і відповів”. 

Однак в салон сів вже в повному порядку. Тільки в жар трохи кинуло, та ще голова стала гірше працювати. 

– Ну я тобі… дякую… – знічено пролепетала. 

– Куди тебе відвезти? – спитав. 

– Відвезти? 

– Ну так. Тобі ж, сподіваюсь, є куди їхати? 

– Звісно є! – здається, навіть образилась вона. – В Дмитрівку. До тітоньки! – випалила. 

– Куди-куди? Дмитрівку, це типу ту, що від міста за 40 кілометрів? Прим- через міст інше село вона пішла туди тому в дмитрівці він її не знайшов. 

– Ой… так далеко? Вибач, я не знала… Тоді на вокзал мабуть… 

– Куди? Ще там тебе не було в твоєму халаті та панчохах! – чорт, набіса я згадав? Відразу спекотно стало. Кнопкою привідкрив вікно. Прохолода трохи допомагала. – Давай так: я заберу тебе до себе. Чіплятись не буду, не переживай, я не настільки відбитий, як може здатись. А вранці перед роботою закину тебе в твою Дмитрівку. Згодна? 

– Ні, я… Мені не зручно зовсім… Я ж тебе не знаю навіть…

– Демид. – простягнув їй долонею догори вільну від керма руку. 

– Що? – перепитала. 

– Демид мене звати. Батьки так назвали. Можна Дем. А тебе як звати? 

– Лада. – опустила голову. 

– Лада? Серйозно? Чи це… нікнейм? 

– Сам ти нікнейм. Лада я! 

– Ну от і познайомились! – на перехресті розвернув авто. 

Доки маневрував на надто завантажених, як на час доби, вулицях міста, крадькома поглядав на цю загадкову “Я Лада!”.

Лада, це ж треба! Яке ім'я цікаве! Певно, батьки у дівчини були креативні. Та що там казати, їй теж креативності не позичати! 

Може, мені здалося, та зараз в ній наче боролись дві половинки. Одна вже розуміла, що щось не те утнула, і хтозна тепер, чим все закінчиться, інша ж бажала хліба і видовищ. Ну, чи вина і пригод. Від того, яка половинка переможе, залежить, як пройдуть залишки цієї ночі?