Глава 11

Наступного дня я все ж переоцінила необхідність френдзонити Едіка, бо навіщо він мені взагалі потрібен?

Мало того, що нарцис, ботанічний клас – звичайний, так ще й цілується погано.

І взагалі, чи стало мені час свій витрачати на всяких серунів, це б то серологів? Краще за анатомією посиджу, і корисно, і цікаво, і знаєш куди бити в разі чого – потрійний профіт.

До речі, сьогодні знову анатомія і чує моя п’ята точка Назар отримає на горіхи, на дві половинки, щоб мало не показалося.

- Привіт, ти йдеш? – випливла чарівна Мілана, якась припухла… Вперше її в такому стані бачу. Вона ж завжди ніби з обкладинки Elle, а тут тільки в рекламу антипохмеліну.

- Ти пила чи що? Звідки така сьогодні незвичайна зовнішність? – навіть від здивування сарказм вирішив помовчати, сидить із тарганами в закритій кімнаті мого мозку на нараді, обдумують подальшу стратегію.

- Дуже погано виглядаю? – відразу кинулася до дзеркала і стоїть видивляється.

- Ти ще п’яна? Чи все, остання звивина випрямилася? – задумливо обдивляюся ляльку. – Нирки погано працюють? – ще одну припущення.

- Я плакала… - тихо відповіла сестричка, намагаючись за волоссям приховати обличчя.

- Чому? Ніготь зламала? Чи волосся посіклося і тепер потрібно не 3 см, а цілих 5 відрізати? – оооо, повернулися мої дорогеньки сарказм і іронія, все стало на свої місця.

- Ми посварилися з Валіком… - знову губа тремтить, а я починаю переживати. Це ж перша істерика білобрисої в спільній квартирі, я не готова!

- Сьогодні в нас анатомія першою парою, маємо йти, а ввечері поговоримо. Щось недовго ви позустрічалися. А такі закохані ходили… Ходімо, спізнимося, - потягнула її за ручку сумки.

Всю дорогу (а то цілих 6 хвилин) слухала про те, який в сестрички стрес через зовнішній вигляд і чи вартує їй йти на заняття сьогодні.

Ну… 

Зрозуміти Валентина можна, хто б таке витримав 24/7, це якась спеціальна подготовка необхідна, такий собі окремий вид тортур - нісенітниці в квадраті.

В аудиторію заскочили перед викладачкою, ледь не спізнилися.

- Доброго дня, сьогодні на першому занятті у нас лекція, друге – контрольна робота. Шановні, хто не здасть – до сесії не допущений. – пані сьогодні теж не в настрої. Що ж всі такі нервові зранку? Валеріяночка Болгарія на всіх чекає , без рецепту, з ефектом Плацебо.

Кинула погляд на Назара, який з тривогою подивився на мене у відповідь.

Голубчику, вчитися потрібно, а не байдики бити! Хто тобі лікар? Точно, ніхто тут поки не лікар, і не всі стануть, мінімум третину виженуть хвости коровам крутити (як люблять особливо мудрі викладачі говорити, хоч в стенд-ап відправляй їх після роботи, такий потенціал втрачається).

Під кінець заняття, перед перервою, у викладачки трапився збій програми і вона вивалила:

- На перерву ніхто не йде, роздаю задачі, всі залишайтеся на своїх місцях, конспектом можна користуватися. Лише в свої записи. Повторюю, хто не напише - до сесії не допущений по моєму предмету! – по аудиторія пронісся гул невдоволення. – Гончаренко, вас я пересажую на першу парту, ось сюди, де нікого немає. Тут вам ніхто не допоможе, все сам. Передавайте від мене вітання татові своєму, дорогому. 

В голосі жінки чулася явна образа на того самого татуся і вона виливається у вигляді агресії на ні в чому не винного, хоч і тупого синочка.

А це дуже несправедливо.

Я такого не люблю.

Та й допоміг мені Назар з Едуардом, хоча міг і промовчати, особливо з урахуванням наших теплих стосунків.

Хлопець вже спускається вниз по трибунам, і в мене виникає відчайдушна ідея, в моєму стилі.

Я підхоплююсь, захвачую свій конспект і перекриваю шлях юнаку.

Він дивиться на мене, а я на нього, викладачка на нас.

Просто так передати конспект не вдасться.

Тому я різко майже випригую на шию Назарові, однією рукою обхвачую його голову, а другою намагаюся засунути конспект між нами.

Це ж дивно виглядає?

Не довго думаючи палко впиваюся в вуста хлопця, паралельно засовуючи конспект в штани.

Легкий та невимушений поцілунок перестав таким бути, ми натурально цілувалися, як в фільмах про молодіжні університети. Посеред пари, перед групою і викладачем.

І симптоми всі, як описують рожеві дурненькі дівчата, а я ж геть і не вони… 

Ноги підкошуються, дихання збилося, кров бігає по венах з несамовитою швидкістю, клубок з нервів, насолоди, тремтіння і ще чогось не дають припинити акт божевілля.

- Кленіна, що ви собі дозволяєте? – кричить анатомічка.

Я з явним небажанням та все ж відриваюся від Назара. 

Сховавши очі, провокаційно заявляю:

- Я свого коханого хлопця трохи підбадьорила, щоб він не так переживав. Милий котику, все буде добре! – знову не дивлячись в очі постукала одногрупника по біцепсу і сіла назад.

Ух…

Утворила так утворила.

Всі від шоку промовчали, навіть пані-виклалач без коментарів роздала завдання групі.