Глава 6

Назар Гончаренко

Нарешті дістався додому. Важкий день сьогодні видався.

- Синку, привіт! – тато рідко мене зустрічає посмішкою, чим це він задоволений? Нова пасія на горизонті чи якась безризикова дороговартісна операція? 

- Привіт, тату, - кинув рюкзак на крісло і пішов налити води.

- Я знаю, що ви сьогодні ходили в морг, - в мене від цих слів аж вода не в те горло пішла, я закашлявся, та батька це не потурбувало. – Ти – молодець! Один із небагатьох у групі, хто з початку і до кінця спостерігав за процесом. – і така гордість в голосі, ніби я щось величне здійснив.

- А як ти дізнався? – в батька скрізь своЇ люди, але виключно заради цікавості.

- Антоніна Дмитрівна – моя коліжанка, тому вчи анатомію добре! А точніше на відмінно! Щоб я не червонів через тебе! Так ось вона мені буде розповідати про твої успіхи, тому не підведи. А сьогодні дійсно молодець, так тримати! А говорив, що з тебе не вийде лікаря. Не вийде – зробимо, не захочеш – змусимо! – і так йому смішно від своїх слів, аж засміявся.

- Я пішов до себе, - махнув рукою, забрав рюкзак і пішов.

Без сил ліг на ліжко і вткнувся в стелю поглядом, в приступі прокрастинації.

Щоб не згадувати дитинство, яке не дає про себе забути…

Вперше я потрапив до моргу, коли мені було 6 років. Тато вирішив, що вже час з мене робити «Лікаря».

Як сьогодні пам‘ятаю холод, різкий запах формаліну і бездиханне голе тіло жінки синюшного кольору. 

Тато тримав за руку, а потім відпустив…

- Ось мій син, його звати Назарієм, він подивиться трохи, а я згодом його заберу.

І відпустив руку…

- Тато, ти куди?! – мій переляканий погляд батька лише розлютив.

- По справах, навчайся, сину.

І пішов.

Лікар, що проводив розтин, розповідав якісь історії, намагався достукатися до моєї свідомості.

А я… закляк від того, що відбувалося навколо мене. 

Потім на мить прийшов до тями, щоб запам’ятати на все життя – закривавлений халат лікаря, мертву людину на столі і відчуття непередаваного жаху.

Я знепритомнів там на місці. 

Далі мене дівчата-медсестри відпоювали чаєм і пригощали цукерками, а лікар гладив по голові.

- Вибач, Назарчику, я ж думав, що ти вже бував раніше на операціях.

Я розплакався. А мені дали ще цукерку.

А потім прийшов тато, дізнався про мою поведінку і вперше дав ляпаса по обличчю.

- Я дуже розчарований в тобі. Ти – майбутній лікар, тому тримай свої емоції під контролем! Зганьбив мене перед колегами! – і ще один удар.

Майже до ранку я не міг заснути, оскільки мені чудилося, що та жінка прийшла за мною.

Сни з першого походу в морг переслідували мене років до 10-12.

Тато ж не перестав плекати надії на мій успіх і продовжував «науку».

В 8 років мене змусили дивитися за ходом операції поряд з лікарями в смотровій залі.

В 10 років ще один похід в морг, який я витримав, ледь-ледь, але встояв.

Хоча в кінці все ж знудило, за що отримав традиційно ляпаса.

Таких історій ще було декілька, мене тренували, як пса. 

А я дворняга – не піддаюся тренуванню.

І сьогоднішня похвала батька, як рана в серце.

Добре, що Сашка допомогла.

І не розпатякала нікому, я точно впевнений в цьому.

Хотів подякувати їй і попросити, щоб нікому не розповідала, але ж та дикунка «зайнята диханням», тому переб‘ється.

Вдома сидіти стало неможливо, тому подзвонив друзям і йдемо відриватися.

Саша Кленіна

Олег-бугай чемно йшов поряд і невпевнено мовчав.

Ну такий борзий був при першій зустрічі, а це як принцеса перед вінчанням. Ще мені грохнеться без тями посеред дороги, так як я його відтягну такого лося?

- Олеже, ти живий? Чому ніби води в рот набрав? – обережненько запитала, щоб не спугнути.

- Я не набирав води, ти хочеш пити? – ой… клініка. Цікаво, як цей кадр вступив в ВУЗ? Чи тут всі по зв’язкам? – Ми вже майже прийшли, зараз купимо.

- Любче, дорогенький, а куди, власне, ти мене ведеш? Ця інтрига вже затягнулася. Окей, ти сказав пів міста тому, що це сюрприз, але вже скоро об’їзна, 5 км пішки подолано, може все ж зізнаєшся? – ну реально, дід мороз на мінімалках, заступник Коперфільда.

- Ми йдемо в кіно! – викрикнув одногрупник.

- Вау! Який нестандартний підхід до побачення, справжній сюрприз! – похвалила недалекого. Зате він гарний, дівки аж шиї звертають, а фігушки вам, він мій на цей вечір кавалер.

- Це ще не все! Ми йдемо на найромантичніший фільм міста! Тут Єва Лонгорія в головній ролі, знаєш, яка вона класна! – Божечки ти мій… Це я пхалася пів міста, щоб сходити на «мило» з пристарілою головною героїнею, яка в свої 45 буде вдавати студентку?