Глава 4

Сашка, ще обід не настав, а в тебе вже пригоди, - до мене приєдналися Ліда з Юлею.

- Дівчата, а де ви живете? Як ви не спізнюєтеся? Я сьогодні навіть раніше вийшла, але все одно не встигла вчасно, - журуся дівчатам на тяжку долю дівчини з передмістя.

- Ми в гуртожитку живемо, тут 5 хвилин шляху, - просвітили мене, темну. 

- А ви Міланочку не бачили, часом? – звернула увагу на відсутність сестрички. Вона тільки спускалася снідати, коли я вже виходила з дому.

- Її не було на першій парі, - вискочив як піп з конопель Валік. 

- Привіт! А ти за нею слідкуєш? Тільки не кажи, що тобі подобається ця дурепа?! – ледь тримаю себе в руках. Хоч би ні, а то втрачу друга, лиш придбаного. 

- Я бачив, що і ти спізнюєшся. Не переживай, мене тільки вчора відшили, дай хоч часу оговтатися. – ох, бідненький, бреше як дише, переживає він. Акторище!

- Тебе вчора покинула дівчина? – Ліда занепокоєно і з відчуттям розділила смуток кинутого мачо.

- Так… - ледь не плаче Валік. 

- Ти такий красивий, знайдеш собі гідну! – Юля долучилася до табору підтримки одиноких і покинутих.

- Пішли на анатомію, чудики, - спустила всіх на грішну землю, ми тут вчитися прийшли взагалі-то.

Перед самим носом викладача промайнула блондиниста голова, далі все тіло сестрички, потім воно сіло коло Валіка, оскільки останній віддавав перевагу останнім рядам.

- Через тиждень в нас починаються практичні заняття. Хто з вас був у морзі підніміть руку! – під кінець лекції запитала викладачка.

Кругом тиша… Ніхто, певно, крім мене в морзі не відмічався.

Я гордовито підняла руку, очікуючи запитань, проте їх не відбулося.

- Візьміть нашатирний спирт і марлю, - лише загадково промовила, - Старосто, забезпечте, на цьому лекцію закінчено. До побачення.

- На наступну пару ходімо, народ, - кличе блондинка-староста. – На неї спізнюватися не можна. І прогулювати її також. Відразу всіх попереджаю. 

Всі гузьком поспішили на загадкову політологію, хай їй грець. Я не гуманітарій від слова взагалі, доведеться на пам’ять вчити, вмію й практикую. 

- Сашо, привіт, - перекрив мені шлях бугай Олег.

- Привіт, - обхожу гору м’язів і кісток, наповнену душею і мисленням, та йду далі.

- А ти чим сьогодні після занять зайнята? – наздоганяє швидко, ноги відростив такі, що два кроки і коридор скінчиться.

- Додому їду, - прозвучала моя відповідь.

- А давай сходимо разом в кіно? – несміливо запитав хлопець. Я аж зупинилася. А за мною відразу йшла моя сестричка, яка наткнулася на мене, відповідно, і перелила каву, що тримала в руці. 

- Сашо! Ти що зробила?! – верещить, як сирена, зараз народ почне на евакуацію збиратися, геть не відрізниш, Мілана лише трохи противніше звучить.

- Я зупинилася. Ти як машиною керуєш? Не знаєш про безпечну відстань? – дивлюсь, тече кава під блузкою, зараз до штанців дійде струмочок.

- Я через тебе вилила не себе каву! Проси вибачення! – продовжує кошмарити мій слух. 

- За що? За те, що в тебе не вистачило спритності вчасно загальмувати? І не подумаю, зрозуміла? – німа сцена, навколо нас одногрупники, всі роти повідкривали дивляться на подальший розвиток подій.

В цю мить кікімора, вона ж Мілана, лийнула на мене залишки кави, я швиденько відступила, а там Валентин. Отакої, невдача всюди.

Я хвацько вирвала злополучний стаканчик із залишками кави і легенько так, помаленьку, зовсім трішечки, вони ж уже геть холодне – бризнула в обличчя.

Ой, що почалося? 

- Не смій! – мій вчорашній герой, красунчик факультету, кинувся на захист постраждалої бідної Мілани.

Назар заступив сестричку повною груддю, ніби в мене ще літрів зо три кави, потім обійняв її і почав заспокоювати.

А та голосить!.. Вія відклеїлася чи що за горе? Там тієї кави 5 грамів, а крику… Вміє пафосу навести дівка.

- Пішли… - шепоче на вухо Валентин.

- А ну стій! – руку перехвачує Назар, - Ти – маленька гадина зараз попросиш вибачення у Мілани, - та ще дужче реве, в образі жертви. 

- Руку відпусти, - вирвалась з його пут, - А в мене каву лити можна? Якщо вона попросить вибачення, тоді і я попрошу.

- Хіба можна бути такою… фу! – і тут я образилася. Що я зробила? Йшла собі, фліртувала з бугаєм, чому маю просити вибачення? 

- Не буду, - стою на своєму. Не показую вигляду як мене зачепило те «фу».

- Будеш! – наполягає говнюк-красунчик. Ми дивимося один одному в очі і погляду не відводимо. Хто кого.

- Не буду.

- Будеш!

- Ні!

- Так!

- Я сказала «ні», значить – не буду. 

Вся лють душі мене переповнювала, хотілося на нього вистрибнути і роздерти обличчя нігтями чи зубами… Хоч якось тілесно його покарати за несправедливість.