Глава 2

Назар Гончаренко

- Тату, я не хочу навчатися на лікаря. Мені подобається бізнес-аналіз! Чому ти наполягаєш? – в котрий раз намагаюся переконати свого старого, що маю власну думку щодо свого подальшого життя, проте все марно… Як завжди.

- Назаре, виростеш, заробиш грошей і будеш займатися чим завгодно, хоч в рок-групі грай. А поки я фінансую твоє існування, тобі лишається тільки підкоритися моїй волі. Я – головний лікар найкращої лікарні країни, нейрохірург. Ти маєш бути кращим за мене! Гончаренки мають тримати марку! Тому питання не для обговорення. До того ж, ти вже поступив, до чого ці зайві розмови? – тато є тато, завжди домінантний, рішучий і директивний.

Мама кинула його, коли мені ледь виповнилося 5 років, я ображався, плакав, страждав.. Проте зараз я її розумію.

Тато душить, вбиває волю і не дає ніяких шансів на незалежність.

- Тату… - ще раз стукаю до свідомості найріднішої людини в світі.

- Тобі мало грошей? Я додам до щомісячної суми. Машина в гаражі тебе чекає, квартиру тобі зняв біля університету. Якби мені так все постелили, то я б цінував і дякував батькам до кінця життя. Все, розмова закінчена, я пішов на зміну. Ти сьогодні гуляєш з Костею і Вовою? Багато не пийте, використовуйте презервативи, - дав останню настанову й пішов.

Ну що ж вдієш… Залишається залити невдачі алкоголем. 

- Пацани, ну що? – тут же подзвонив друзям, з якими товаришую вже декілька років. – Готові до тусовки? 

- Так! – почув голоси по той бік екрану.

- Тоді чекайте, я вже їду! – викликав таксі і погнав на зустріч нічному місту.

Саша Кленіна

От і настав перший день навчання – 1 вересня.

За літо тато з Наталею побралися, Мілана відразу після весілля відчалила до свого рідного татуся, якогось крутого бізнесмена, скатертиною доріжка, куропатко.

Мушу визнати, що тато виглядає дуже-дуже щасливим поряд з новою дружиною.

Тому мені не лишається іншого виходу, як змиритися з присутністю зведеної сестрички у власному житті, навіть якщо та – повна дурепа.

Думка про неї не змінилася за ті три рази, коли ми бачилися.

На весілля нарядилася так, ніби вона і є наречена… Ледь стягла з неї ту білу сукню. Воно ж якщо мізків немає, то де вже взяти в 18 років?

Я вдягла легку сорочку в червоно-зелену клітинку, яскраво-зелені скіні, масивні білі кроси, додала декілька хіппі-аксесуарів для завершення образу і випливла на кухню.

Останнім часом я ховаюся від парочки, що живе зі мною в одному будинку, тому що психіка не сприймає поцілунків, обіймів пристарілих закоханих.  Як згадаю, аж пробирає до кісток. Ні, то не для очей несформованих дорослих доньок.

- Сашо, ти вже зібралася? – а вони тут як тут, від них не заховаєшся.

- Так, - мило крізь зуби посміхаюся. Якби це звалити поскоріше, шкода, таксі не викликала, я ж думала ще поснідати встигну.

- Сніданок Наталя зробила, такий смачнючий, язик проковтнеш! – ці метафори татуся теж не для середньостичного громадянина.

- Не здійсняться твої мрії, не замовкну, - відмахнулася і пішла в розвідку на те диво дивне подивитися. 

Таке… Яєчня зі свіжим салатом і канапки з лососем – ой чи не господиня! На городі лобода, а в хаті – пустиня. 

- О’кей, батьки, поїхала я, - через 10 хвилин супер-сніданок з’їла, апельсиновим соком запила і готова граніт науки гризти.

- Подивися, будь ласка, за моєю Міланою, вона не така самостійна як ти! – у слід почула прохання мачухи.

Ну що я можу сказати? Прохання дивне.

- А що за нею дивитися? Вона може загубитися? Дзвіночок їй на шию повісте, чи GPS встановіть в мобільний додаток, дітям зараз таке роблять, матусі в будь-який момент можуть прослідкувати за дитятком, - влучні контрпропозиції не були схвально сприйняті обома дорослими. Наталя дихає, щоб не накричати, бо мала вже раз досвід – мало не показалося, тато обома очима мені підморгує, типу зупинись та не чуди.

Ой, коротше, погнала я.

- Подивлюся за Вашою лялечкою, не хвилюйтеся. Кому треба і в ніс дам! – абсолютно щиро запевнила.

- Сашо! – тато знає, що не жартує.

- Бувайте, сімейство! – махнула рукою на прощання.

Затори… Як вони дістали зранку. Доки в Київ приїдеш, то і виспишся, і вивчиш домашку, і попсихуєш, і змиришся.

Логічно, що спізнилася на лінійку, фіг з нею, не велика втрата, тепер знайти свою нову групу…

Через 10 хвилин я вже заходила в необхідну аудиторію. Перша пара – неорганічна хімія, і вона вже почалася.

Тихенько мишкою пробираюся, щоб ніхто не помітив, майже повзком, та не вдалося. 

- Студентко, - кличе викладач, певно мене, я ж з-за мийки виглядаю, - Ви, в зелених штанях, вийдіть і покажіться аудиторії. Ви з цієї групи? Як Вас звати?

- Доброго дня, вибачте, я спізнилася, мене звати Олександра Кленіна, - от і представилася групі.