ЕПІЛОГ

3 червня 2020 року. Вечір. Випускний бал.

Спортивний зал прикрашений безліч гірляндами, святковими стрічками, різнокольоровими прожекторами. Ритмічна музика розливалась приміщенням, де учні витворяли різні рухи. Посмішки, сміх, щасливі очі – це все заполоняло простір і думки. Кожен мав насолоду провести останній день в школі, якраз перед тим як піти в доросле життя.

— Енні! — знайомий голос вирвав дівчину з веселощів. Вона оглянулась навколо, намагаючись знайти те обличчя, що шукало її серед натовпу. — Енні, ходи!

Дівчина стисла руку подрузі та потягнула її до коридору.

— Ти така серйозна, мені варто перейматись?

Чим далі вони йшли, тим тихіше ставала музика та співи учнів. В коридорі де-не-де з’являлись обличчя. Ось вони звернули до коридору з шафками, пройшли лабораторний кабінет. Уітні натиснула на ручку дверей і ті відчинились. Енні зайшла всередину, награно здивувавшись хлопцю, що нахабно помістив свій зад на вчительському столі.

— Едвіне, ти поганий хлопчик! — Енні похитала вказівним пальцем, підбігши до вікна. — Ого, а тут вигляд на салюти буде кращий.

— Тому ми будемо тут тусити, — весело промовила брюнетка, заправивши за вухо завиток фіолетового пасма. Вона поправила такого ж кольору атласну сукню та простягнула подрузі червоний стаканчик. — Вип’ємо за останній день в цій школі!

Вони весело промовили тричі «ура» та випили алкогольний напій. Бульбашки змусили прикрити носа, аби не чхнути.

— То ти точно вирішила? — Уітні всілась навпроти парубка, вмостившись на поверхні чиєїсь парти. Їй було байдуже, чия вона. Це ж останній день, можна робити будь-що. Ну, майже. — Це важко – бути адвокатом.

— Це така ж не вдячна справа, як і поліція, як і мед робітник.

— Але, — почала Енні, склавши руки на грудях. — Я хочу ним бути. Я хочу, аби винні сиділи за ґратами, а невинні – на свободі.

— Це важко.

— Знаю, — дівчина хитнула головою, кинувши до вікна короткий задумливий погляд. — Але це того варте. Тим паче Алекс сказав, що варто брати від життя все. Та й ніколи не пізно змінити думку.

— Адам не прийшов… Так сказав тато, — в голосі Уітні відчувся сум та жаль. Але дівчина байдуже знизала плечима. — Після твого повернення, він навіть не заперечував, щоб ти жила зі мною.

— Я була для нього причиною постійного гніву. — Енні опустила очі до підборів, обдивляючись кожен камінчик на застібці. Чорна атласна сукня чудово гармоніювала з білим жакетом. — Нехай тепер моє місце займе Деметра. Відчує… Що відчувала моя мама.

— Що ти маєш на увазі? — брови Уітні зійшлись на переніссі. Енні лише хижо всміхнулась, але промовчала. Маленька таємниця Деметри Сторінг скоро мала бути зовсім не маленькою, і зовсім не таємницею. — До речі, тут… Дехто попросив передати це тобі.

Темноволоса простягла подрузі згорнутий папірець. Енні з цікавістю розгорнула його, пробігши очима по незнайомому почерку. Але слова, що адресувались їй, виключно французькою мовою:

«Чудова сукня. Чудова дівчина. Сьогодні день казковий, але подальше життя ще краще. Нехай щастить».

Серце відчутно загупало, а світ навколо наче розвалився навпіл.

Томас д’Ерве.

— Можливо, ще зустрінемось… — самими губами промовила дівчина, і на її вустах непомітно розпливлась тепла усмішка.

Рік потому.

Сонячне світло пробивалось скрізь щільно закриті вікна. Вереск заполонив весь дім. У скронях пекло, наче хтось гупав молоточком.

— Тш-тш-тш, ну все, годі ревіти, — благаючи шепотіла жінка, заколисуючи немовля. Воно не зупинялось волати, розмахуючи ручками та ніжками в усі боки.

Втомлена, майже не спала всю ніч. Різались зубки, хай їм грець.

— Адам! — крикнула вона й одразу пожалкувала, ще сильніше загойдуючи дитину.

Домом рознісся дверний дзвоник. Сусіди? Точно що не з роботи. А, може, пошту принесли.

Широкі та гучні кроки спустились сходами. Без сил та геть змучений чоловік поспішав відчинити двері, чухавши заросле підборіддя. Але за дверима нікого. Лише порожня ранкова вулиця, котру заливало сонячне проміння й конверт. Він лежав на самому ґанку.

Густі брови зустрілись на переніссі. Чоловік опустився, щоб його підняти, та уважно прочитав напис: «Лабораторія сімейної медицини».

Він знову оглянув вулицю, але нікого. Хтось вирішив пожартувати?

Йому не подобалось, що назва конверта нагадувало минуле. Але чоловік поспішив розкрити конверт та швидко пройшовся текстом:

«Вірогідність батьківства Деметра Берінгтон та Остін Берінгтон – 99,99%... Вірогідність батьківства Адам Берінгтон та Остін Берінгтон – 0,01%»

— Що за…?

Чоловік поспішив вибігти надвір, забувши вдягнути хоча б капці. Стоячи посеред дороги, він озирався навколо в пошуках жартівника. Але нікого. Жодної душі.

Тоді він ще раз встромив гнівні очі до паперу, сподіваючись, що сплутав сон з реальністю. Але реальність била сильніше. Била, не жаліючи.