Розділ 36 | Можливо, ще зустрінемось

Автомобіль спинився на бетонних плитах, котрими була вкрита місцевість закинутого металургійного заводу. Тиша пожирала мозок, а коли мотор затих, наче виїдала всі нутрощі.

— І де твій Маркус? — він наблизився до мого вуха, і я відчула холодний доторк до талії. Я відстебнула ремінь безпеки, якомога тихше втягнувши повітря.

— Має бути, — прошепотів Томас, шукаючи поглядом хоча б один силует посеред ржавих труб, залізних уламків та іншого сміття. Він вимкнув фари й темрява одразу охопила простір. — Ми маємо вийти вдвох, Маркус не знає про тебе.

— Хочете мене підставити, авжеж? — чоловік сильніше притиснув зброю, від чого я засичала. Хоч він і сидів на задньому сидінні, але міг залишити нас без життя всього в один постріл. Томасу довелось віддати свою зброю чоловікові, бо той вже не довіряв. Мабуть, як і ми йому.

Я спіймала на собі рішучі очі хлопця та непомітно для Джеймса хитнула головою, прошепотівши:

— Ми візьмемо документи, відведемо уважність Маркуса і ти вистрелиш в нього.

— Але з ним має бути і «Альянс».

— То ж я вас просто залишу й поїду геть, забравши документи. Відтепер це наш новий план.

Я глузливо гмикнула, не ворухнувшись.

— А як же наша домовленість?

— Ти ще не зрозуміла, Берінгтон? — весело прошепотів він, від чого по тілу розбіглись до біса неприємні мурахи. — Нікому в цьому житті не можна вірити.

— Особливо тобі, Джеймс Купер?

— Особливо мені.

Я відчинила двері й вийшла надвір. Холодне повітря вдарило в обличчя. Я загорнулась у кофту, накинувши капюшон, та чекала навпроти машини. Том забрав стос документів з-під свого сидіння та підійшов ближче. Він злегка торкнувся моєї спини й ми попрямували вперед.

Перед нами височів залізний каркас в три поверхи, зовсім без стін, без сходів. Ми відійшли на десяток метрів. Почувся тихий сплеск. Вибух.

Я присіла, затуляючи голову. Позаду вогонь, наче скупчення гнівних хмар, заполонив автомобіль. Уламки летіли в різні сторони, як і тепло, що майже торкався нас, як і світло, що розмежувалось навкруги.

Я з подивом глипнула на Томаса, що витріщався на власне авто. У відображенні темних помаранчеве світло потроху згасало, тільки з вікон язики полум’я намагалось торкнутись неба. Носа торкнувся запах машинного мастила та пороху.

— Енні, — голос відірвав мене, змусив обернутись до будівлі. Темний силует підходив повільно, наче ця територія належала йому. Наче ми були собаками, що заблукали. — Радий бачити.

Форд. Чи відтепер Маркус.

— Це зробив ти?

— Алекс попередив, що потрібно позбутись Джеймса. Він як та набридлива комаха, що літає навколо, а вкусити не може.

Він одягнутий не так, як я звикла його бачити: чорний костюм, акуратно зав’язана краватка, біленька сорочка та лаковані чобітки. Навіть волосся зачесав, авжеж.

— Де документи? — так само несамовито та спокійно промовив хлопець, зупинивши зелені очі на моїх сполоханих.

— Що в них?

— Я гадав, ти вже бачила, — на що я лише байдуже знизала плечима. — Все, на чому тримався «Альянс».

— Хочеш продовжити його справу?

— Все з нуля, — на обличчі Маркуса розпливлась м’яка посмішка. — Не так, як цим займався Домінік. Я керуватимусь не гнівом, не минулим.

Томас простягнув папери, на що посмішка Маркуса розпливлась ширше. Це задоволення, це перемога.

— Я тобі не подобалась.

Маркус глузливо всміхнувся та хитнув головою.

— Але було б добре, якщо я закохалася в тебе.

— Так простіше маніпулювати. — Я не сприйняла це як образу, бо весь час мої підозри до нього не вщухали. Не даремно. — Не приєднаєшся?

Я застигла від несподіваного питання.

— Ти його донька, з переписом власності проблем не має бути. Та й… В тебе така доля. Все твоє минуле та теперішнє крутилось і крутиться навколо нас.

Вступити до «Альянса»? Я матиму гроші, власність, місце. Але чи матиму свободу? Закінчити, як мама?

— Звабливо, — я кивнула, сунувши руки в кишені кофти. Вітер ставав дедалі злісним, розгойдував світлі пасма. — Але ні.

— Це твоє рішення, — так само кивнув Маркус, притиснувши папери. — Тоді не заважай мені.

Не заважати створювати зло, створювати нову небезпеку.

— Вважай, ми ніколи не бачились. І більше ніколи наші дороги не зійдуться знову.

Маркус провів багато часу поруч з Домініком, забагато знав, вмів поводитись з натовпом бандитів. Можливо «Альянс», котрий я знищила, був маленьким капіляром в Окленді. Але тепер, коли Маркус йде до влади, це перетвориться на артерію, на головний клапан, що живить місто.

Дощ тихо покрапував по залізному даху автовокзалу. Пальці безперервно клацали запальничкою, коли губи притримували цигарку, а інша рука прикривала від вітру. Ще одна спроба і червоний вогник показався між пальців.

Він зробив затяжку та видихнув клубок сигаретного диму.

— Чому ти відмовився?

Томас коротко поглянув на мене та зробив ще одну затяжку.

— Якщо скажу, ти забагато думатимеш про це, — він знизав плечима, струхнувши пальцями попіл. — Хоч я часто крутився поруч з Джеймсом, але мені не подобалась його справа. Суто вів її через бажання помститись. Це не правильно.

— І куди ти далі? — мої слова розчинялись в глухому шумі. Вдалечині миготіли фари. Автобус під’їжджав до стоянки номер п’ять.

— Точно що не до «Альянсу».

Я не так уявляла собі кінець. Я бажала втекти, щоб мене ніхто не знайшов. Але так теж неправильно. Поліція розшукуватиме мене навіть на Алясці…

— Ну, а ти житимеш так, як і мала жити сімнадцятирічна дівчина.

— Мені вісімнадцять, — буркнула я, закотивши очі.

— Точно-точно, вже повнолітня.

Я приткнула очі до його зігнутої спини. Він спирався ліктями на коліна, сидячи поруч на надто незручних пластмасових сидіннях. В декількох метрах від нас стояла бабуся з невеликою торбою, поруч з нею два чоловіки, що пили каву з автомата. А я сиділа поруч з Морганом, прокручуючи в голові події декількох днів.