Розділ 35 | Гра

Напівтемрява огортала невелике приміщення, бо щільні штори не пропускали денне світло. На сірій стіні над дверима висів годинник, стрілки якого набридливо цокали та віддавались тихою пульсацією у скронях.

— Він сам зізнався? — Джеймс видихнув сигаретний дим, що одразу торкнувся носа. Я підгребла ноги ближче, обійнявши коліна.

— Я дзвонила йому, коли «Альянс» грабував кабінет Адама, — хрипло промовила я та одразу ж прочистила горло. — Його телефон дзвенів в коридорі, а згодом один з них відпустив мене.

— Можливо, на той момент ти була їм не цікава.

— За твоїми словами, я надто важлива для «Альянса», — я вигнула брови, спопеляючи чоловіка навпроти. Джеймс напружено сидів у кріслі, викурюючи вже третю цигарку. — Але не в «якісь моменти»?

Мовчання охопило простір.

— Перед тим, як підірвати дім, він назвав своє справжнє ім’я, — пошепки додав Томас, досі тримаючи пальці на скронях. Це була надто довга ніч і надто довгий ранок. Втома поселилась на його обличчі у вигляді підпухлих щік та темних кругів під очима. — Маркус.

Джеймс міцно стиснув щелепу, перевівши гнівні очі до стіни.

Ми знаходились в старому та дешевому мотелі десь на в’їзді в Сан-Франциско. Джеймс забронював номери під чудернацьким ім’ям та видав з себе «татуся», коли я та Томас – мали бути його «дітьми». Мене не покидали думки, що «Альянс» мав полювати на мене вже зараз. Точніше, ті вірні собаки Домініка, котрого…

— Якого біса ти вбила Домініка?

Я прижмурила очі, шукаючи жарт на обличчі чоловіка. Але ні його, ні радості, ні жалю я не бачила.

— Бо його хотів вбити саме ти?

Але Джеймс нічого не відповів, знову зробивши затяжку. Червоний вогник затримався у напівтемряві на декілька секунд.

— Звідки ти його знала?

— Звідки я знала причину смерті мами? Звідки я навчилась користуватись зброєю, навчилась захищатись? — я не зводила очей з чоловіка, спостерігаючи як змінювався його темний погляд. — А звідки ти знав, що він мій справжній батько?

Страх перед невідомістю найгірший. Зараз він охоплював все моє тіло, заполонив мозок і керував свідомістю. Пальці відчутно затремтіли. Я натягнула рукава худі та обійняла власне тіло сильніше, наче це могло захистити.

— Ти знав, хто такий Домінік Хел. Ти знав, чому померла Мелоді. Ти знав і маніпулював мною, намагався грати над моїм страхом перед «Альянсом».

Тримай ворога близько? Не страшно, коли ворог під рукою засадить ножа. Страшно, коли твій погляд відводять деінде, коли відчуття «перенаправляють».

— Ти мав під владою Демі, тож чому не скористувався нею? Чому прибіг до школярки?

— Тому, що вона надто помітна. Адам довіряє їй і перша підозра впаде на неї, якби щось зникло з кабінету. Якщо, звісно, вона буде постійно вештатись поблизу нього. А так… — на вустах Джеймса розпливлась гидотна посмішка, наче чоловік відчував перемогу. — Демі постійно з Адамом, то хто тоді краде його документи? Звісно, ми маємо дякувати цій жінці за невелику хитрість.

Ось чому вона забувала вимкнути комп’ютер, увімкнути сигналізацію, не питала зайвий раз, прикривала перед Адамом… Ось чому.

— Ти мала попередити, що їдеш до нього, — прошепотів він, встромивши в мене гнівний погляд, — що підозрюєш Форда.

— Ні, не мала, — так само відповіла я, стиснувши власну руку. — Я довіряла Домініку. І після слів Маркуса… Я не хотіла вірити, що людина, котру вважала частиною свого життя, могла так підступно брехати. Я не хотіла вірити, що він «Альянс».

— Твоя наївність вражає.

Я пирхнула від гніву, відвівши очі. Найменше, що хотілось на той момент – вислуховувати Джеймса.

— Ти забрехався, — тремтіння охопило всередині. Варто мовчати, але емоції сильніші. — На стадіоні був не «Альянс», а ти.

Джеймс різко підвівся. Скрип крісла торкнувся вух, всередині все стислось від очікування. Широкі плечі закрили половину вікна і штори, через які намагалось пробитись світло. Але чоловік лише викинув цигарку в попільничку, з якої стовбуром підіймався дим.

— Твоя кімната під номером п’ятсот три, — він кинув маленький ключик з номерком в руки Томаса, що спритно спіймав їх. Я вирівняла спину і чоловік кинув наступні ключі мені: — Твоя сусідня – п’ятсот чотири.

***

Щось вирвало мене зі сну. Я підняла голову, сонними очима в напівтемряві впізнаючи власну подушку. Настільки солодко спала, що залишила слину на ній.

Стук.

Я піднялась на руки, відчуваючи в них значну слабкість. Тремтіння в тілі від різкого пробудження одразу торкнулось голови. Я повільно підвелась з ліжка, пошкандибавши до дверей. За ними стояв хлопець, глузливо всміхнувшись моєму сонному вигляду.

— Я подумав, ти хочеш їсти, — він висунув руки з кишень штанів та зняв зі свого плеча декілька речей, сунувши їх мені. Я лише скоса дивилась на них, навіть не розліпивши вуст. — Попросив Джеймса взяти тобі в щось перевдягнутись.

Я розкрила двері ширше, запросивши його всередину. Томас потупцяв на місці менш як дві секунди та зробив широкий крок. Хлопець всівся на зім’ятому ліжку, коли ж я, позіхаючи, покрокувала до дверей маленької душової.

— Ти…

— Почекаю, доки ти помиєшся, — Томас розлігся на постелі, підібравши руки під голову. Всміхнувшись, він додав: — Охоронятиму.

Я закрила двері, кинувши одяг до раковини. Брудний зняла та залишила на кахельній підлозі. До біса холодна, то ж я скоріш увімкнула воду. Волосся я зібрала у невелику гулю канцелярською резинкою, яку знайшла десь в кутку кімнати.

Гарячі краплі примусово розслабляли тіло. Я сперлась лобом на холодну стіну, прикривши повіки. Це було необхідно для мене – душ.

Але що робити далі?

Я знала, що Маркус надумає вбити мене – як помста за його боса. «Око за око…», — як то кажуть. Але коли це станеться чи сталось би взагалі? Поруч Морган та Джеймс, та чи варто боятись якогось підступу з їх сторони?

Я видихнула повітря, торкнувшись шиї. Голова почала боліти, бо тяжкість думок для неї не передбачена на цю мить. Я хутко намилила себе та терла всю шкіру, відмиваючи бруд та втому. Шлунок болісно скрутився всередині. Пропозиція Томаса надто зваблива, отже, варто поквапитись.