Розділ 34 | Спогадами

6 червня 2013 року. Ранок. За тиждень до смерті Мелоді.

— Полювання? — вона здивовано глипнула на татка, коли рука з виделкою застигла у повітрі. — Де?

Я відволіклась від малюнка, кинувши очі до них.

— За Берклі, — прожовував татко, шукаючи щось серед кухонного приладдя. — Всього на два дні.

— А хто поїде?

— Деякі хлопці з відділка, ще Домінік, він на своїй машині.

Все ж таки татко знайшов дещо серед виделок у ящичку, діставши ганчірку.

— Хто такий Домінік? — мама нанизала шматок броколі та сунула мені. Я насупила брови, демонстративно відвернувшись. — Тоді давай доїдай кашу.

Я трагічно видихнула повітря, взявшись за ложку. Почекай мене, малюночок, я поїм і повернусь до тебе!

— Власник декількох закладів у Сан-Франциско, в Окленді володіє офісною будівлею.

— Котра?

— «SKY».

Я помітила, як мама застигла над тарілкою з овочами. Вона їх обожнювала, але зараз чомусь перестала їсти. Отак буває, коли мене змушуєш доїдати якусь кашу!

— Домінік? Як ви познайомились? Ти не розповідав за нього.

— Хіба? — мама стала сумною, так само пригнічено хитнувши головою. — Якось познайомлю.

Він поцілував маму в маківку та вийшов до коридору, продовживши пошуки вже на полицях в шафі.

— Енні, — голос татка лунав з коридору. Я підняла голову, очікуючи. — Не хочеш з нами?

Мої очі наче повилазили з орбіт. Я радісно заплескала в долоні, але вираз мами змусив стримати емоції.

— Не кажи дурниць, — Мелоді схопилась з місця, забувши свою тарілку. Вона увійшла до коридору, спершись плечем на проріз дверей. — Взяти Енні на полювання?

— Чому ні? Там природа, свіже повітря.

— Авжеж, а ще горілка та багацько чоловіків.

— Люба, — він підійшов до неї, просунувши руки на талію. Мама не розтанула від його посмішки, лише ще більше спохмурніла. — Дай їй побавитись серед поліцейських. Тим паче вона має дізнатись деякі секрети.

— Що ще за секрети?

— Секрети поліції, ма, — жалібно мовила я, з надією споглядаючи на її бліде обличчя. Чому вона так переймалась?

— Наша донечка хоче піти кроками справедливості.

Вона видихнула, торкнувшись білявого волосся. В останнє заглянувши в моє обличчя, вона м’яко всміхнулась та торкнулась плеча тата.

— Ходім збиратись.

Я радісно підстрибнула та побігла слідом, миттю долаючи сходинки. Татко весело всміхнувся та продовжив пошуки. Вибач, набридлива корисна каша за словами мами, я покидаю тебе!

Мама сиділа поруч з шафою, зовсім без найменшого бажання шукаючи мені одяг.

— Ти сумна, бо хочеш поїхати з нами?

Я присіла на ліжко. Вона видихнула, прикривши двері. Сівши поруч, вона уважно заглянула в моє обличчя. Її блакитні очі тепер здавались ще більш сумними.

— Ні, люба, — її губи торкнулись мого лоба. Я не розуміла її. — Але ти мені розповіси, про що теревенили ті чоловіки?

Я весело всміхнулась, хижо звузивши очі:

— Як шпигунка?

— Як шпигунка.

Вона розпливлась в посмішці. Тепер я відчувала, що вона стала м’якшою. Обійнявши мене та потерши плече, вона знову обернулась до шафи, прибравши неслухняне волосся за вухо.

Мені воно завжди подобалось, хоч зробити так само мама не дозволила. Сказала, що коли стукне шістнадцять, тоді можна буде. Але коли це станеться! Чекати цілу вічність!

Матуся дістала чудернацьку панаму, аби «сонечко не напекло голівоньці». Я вже була доросла і різнобарвні поні зовсім не личили! Але суперечити мамі не можна.

13 червня 2013 рік. Вечір. День смерті Мелоді.

— Алексе? — вона видихнула з облегшенням, торкнувшись тремтячою рукою чола. — Благаю, вислухав. Ні, не клади… Дідько.

Вона безсило закрила очі, повільно вдихаючи повітря.

— Мамо, це погане слово.

Вона оглянулась на мене спантеличено.

— Авжеж, — вона одразу всміхнулась кутиками губ, але це було не щиро. — Вибач.

Я спохмурніла, вдаючи що досі малювала. Ведмедик був не цікавий, хоч я мала віддати його Мії. Я гарно виводила лінії та правильно зафарбовувала, не виходячи за межі. Так говорила подружка.

Мама дістала з коробки серветку, витерши нею носа. Коли згорнута куля полетіла до смітника, я помітила щось червоне на ньому.

— Доню, — вона присіла поруч на корти. В кутиках її очей я помітила дрібні краплинки, що виблискували через яскраву лампою на стелі. Її голос звучав тихо й лагідно. — Не хочеш покататися з мамою?

— Куди?

Щось сталось. Вона сумна не просто так.

— А куди б ти хотіла?

Мене лякали ці пригнічені сині очі.

— Щось сталось?

Мама мовчки дивилась на мене трохи більше секунди й знову всміхнулась.

— Ні, чому? — вона торкнулась моїх рук, пальці відчутно холодні. — То що скажеш? Можемо купити морозива на вечір, або захопити великий набір смаженої картоплі та крильця. М?

Раніше вона зачинялась в їх спальні та не виходила, доки її червоні та мокрі від сліз очі не ставали звичними. Зараз вона хотіла поїхати. Втекти?

— А татко?

— Коли татко приїде, ми теж, — вона хитнула головою, все ще з надією заглядаючи в мої очі. — Включимо якийсь фільм. А ще візьмемо багато коли. М?

— Добре.

Я піднялась з місця, забираючи олівці та папери. Вона поквапила мене і я пришвидшилась на сходах. Зайшовши до кімнати, я дістала власний гаманець. Можливо, я зможу щось купити особисто собі? Я назбирала цілих двадцять доларів!

Певно, ми будемо купувати ще щось окрім газованої коли. Може взяти таткові пива? Він полюбляв… Як же ж його… Картонне… Крафтове!

Я почула, як вхідні двері з гуркотом зачинились. Я застигла на мить, діставши з полиць білу футболку. Почулись голоси. Гуркіт посуду.

— СКАЖИ!

Я здригнулась. Це тато. Він гнівався.

Я застигла, все ще тримаючи руку поблизу полиці шафи та вдивляючись у коридор. Зробивши крок, я обережно підкралась до сходів. Голоси ставали чіткішими, але все ще не розбирала слів.