Розділ 33 | Обпалитись

Я водила пальцем по павутинці розбитого екрана телефона. Майже четверта ранку. Майже світало.

Небо сіріло, залишаючи довгу ніч десь позаду, а повітря ставало дедалі холоднішим. Дому більше не існувало, а тіло вбитої Еліс тліло разом з уламками та залишками. Все згоріло, залишивши горстку попелу.

— Він замінував його, — хрипло промовив Томас, розрізавши тишу. Його порожній погляд губився серед води, що заспокоювалась та лише розмивала пісок неподалеку. Я лише поглянула до нього, помітивши на вилиці подряпину. Кров вже засохла, навіть не встигнувши стекти донизу. Темні кучері скуйовджені вітром та гнівом. — А коли зрозумів, що міг померти від моєї руки – втік і нічого не залишив.

Ми сиділи на піску. Я сперлась підборіддям на складені руки, досі відчуваючи пульсацію у скронях та тихий дзвін у вухах.

— Він здивувався, коли побачив тебе, — спохмурнів Томас, опустивши темні очі до своїх рук – вони все ще тримали зброю. Він шкодував, що не вистрелив? Чи картав себе за те, що не встиг? — Може… «Альянс» не причетний до терору?

— Чому ти поїхав за мною? — я знову кинула до нього допитливі очі, згадавши смс перед виключенням зв’язку та світла.

— Бо… — Томас глипнув на мене і мені вдалось зловити в його погляді ясність. — Бо Джеймс наказав. Не бачив твоєї геолокації.

— Коли Форд… Точніше Маркус, коли він вперше відвозив мене додому, то віддав телефон – на випадок небезпеки.

— Але Джеймс…

— Але Джеймс встиг встановити на мій власний жучок, аби вистежити на… випадок небезпеки.

Я зіставила ці дві події, згадуючи, що на телефон Форда писав лише Форд. Ніхто інший, лише він.

Я втягнула повітря, на деякий час прикривши повіки. Вони здались надто важкими.

Домінік. Чому він згадав його? Як вони пов’язані? Невже чоловік, котрого я вважала за батька, котрому я найбільше довірилась, являвся головним в небезпечній організації?

— Томасе, — я зловила його погляд, спершись ліктями на пісок. — Ти зможеш відвести мене декуди?

Він кивнув, але очікував доповнення. Я пригадувала місце, де зупинявся Маркус. Офісна будівля поруч з кав’ярнею.

— Хочу ясності. Ніяких секретів.

— Ти поділишся цим секретом? — його губи розтягнулись в глузливій посмішці.

— Якщо ти розповів усі свої.

Він кивнув та піднявся, простягнувши руку. Я піднялась слідом і ми покрокували до автівки. Якщо Маркус її не знайшов, то вона мала бути там.

Вулиці центра міста майже порожні, деколи проїжджали машини, тротуари не заповнював люд. Морок спадав, але вуличні ліхтарі все ще працювали.

Томас припаркувався біля центрального входу в будівлю, кинувши до мене уважний погляд:

— Ти впевнена, що він там?

— Ні, — я захитала головою, відкривши дверцята. — Але ми маємо перевірити.

— Це може бути небезпечно.

Теплий салон був приємніший за ранішню прохолоду. Я озирнулась та зробила впевнений крок до дверей.

— Якщо Домінік – це «Альянс», то він зобов’язаний мені все пояснити.

Жодне вікно не мало бодай одного світла. Скло відображало світле небо, на якому іноді пропливали темні хмарки. Так завжди на світанку – перед сонцем ми бачимо морок.

— Розумієш, це дивно, — я увійшла до середини, обдивляючись порожнє приміщення. І на диву, воно було повністю відчинене та без охорони. — Він піклувався про мене, а ти говорив, що бандит не просто так люб’язний.

Хол зустрів нас напівтемрявою. Тиша огортала тіло, просочуючись у кожен куточок приміщення. У самої стіни – рецепція, де позаду висіли великі літери «SKY». Я підійшла до стенда, де помітила підписані поверхи: школа програмістів, офіси, заняття з фінансів, офіси, кабінет нотаріуса, кабінет юриста, офіси.

Я бігла очима, сподіваючись вловити бодай щось, що говорило про місцезнаходження Домініка.

І все ж таки знайшла. Кабінет власника компанії «SKY», що знаходився на сьомому поверсі. Я підійшла до ліфта, втягнувши повітря.

— Думаєш, в його діях є щось таємне?

Я оглянулась на Томаса, не сподіваючись його компанії. Натиснувши на кнопку ліфта, він коротко поглянув на мене, додавши:

— Ти ж хочеш, аби тебе захистили в несподіваній ситуації?

— Переймаєшся за мене? — я всміхнулась та увійшла до коробки, шукаючи потрібну цифру. Томас лише гмикнув, нічого не відповівши.

Тіло тремтіло від переповнених думок, від страху бути обманутою ще раз, від гніву до брехні.

— Якщо він не тут?

— Будемо шукати, — тихо промовила, — «Альянс» масштабний.

Томас торкнувся мого плеча й тепло приємно розлилось по тілу. Я обернулась до нього, зловивши занепокоєний вигляд. Я всміхнулась, наче все було гаразд. Але точно так себе не почувала.

— Визнаю, — я стисла вуста, опустивши очі. — Я наївна.

— Ти не винна в цьому. Тобі був потрібен нормальний батько.

Люблячий тато. Але його не було. Не в цьому житті.

Ліфт спинився й двері роз’їхались в сторону. Довгий коридор, наповнений мороком та темними дверима, зустрів віддаленим ароматом свіжості та чистоти. Натерта підлога та позолочені таблички, що висіли на кожних дверях. Томас пішов направо, коли я звернула в інший бік. Ми розділились, шукаючи потрібні – з його ім’ям. Домінік.

— Пс! — я оглянулась на хлопця, він вказав на одні з дверей поблизу з широким вікном, що діставало підлоги. Я тихо підійшла до нього, кинувши очі до таблички «Домінік Хел»

Серце гупнуло десь всередині, а сміливість в раз вщухла.

Страх.

Я проковтнула грудку та відчинила високі дубові двері. Скрип розрізав тишу.

Помаранчеве світло раннього сонця променем падало на дві абсолютно однакові склянки, намагаючись пробратися крізь скло. Кубики льоду повільно танули в бурштиновій рідині, доповнюючи м'який смак своєю прохолодою. Але тонкі й трохи шорсткі, немов покусані до майже непомітних ранок, губи володаря напою все ще не наважувалися торкнутися скляної поверхні. Трохи піднятий ніс із відсутнім рум'янцем на ньому із задоволенням відчув насичений аромат віскі.