Розділ 32 | Вогонь

Його теплі пальці ніжно торкались шиї, наче боявся завдати болю. Шкіра під ними горіла, змісивши відчувати водночас легкість і найбільше тяжіння.

Він м’яв мої губи лагідно й наполегливо. Сирітки огортали тіло, коли дихання раз за разом збивалось, а серце божеволіло десь між ребрами.

Що я скоїла?

Краєм вуха я вловила вібрацію. Телефон. Це змусило виринути зі спокушення, я мацала ковдру та диван навмання, намагаючись віднайти пристрій. Він не переривав поцілунок і торкнувся руки, не дозволивши відволікатись на щось, окрім нього.

Він стиснув мою долоню, пригорнувши її до своїх грудей, і я відчула їх твердість через щільну тканину футболки. Серце закалатало швидше.

— А якщо це важливо?.. — видихнула я, відсторонившись. Але Томас лише рвучко притягнув мене ближче, знову накривши мої вуста своїми вологими й такими теплими. Вони солодкі й пряні, наче той вишневий лікер, що змусив піти за відчуттями.

Його пальці сковзнули під майку, обпікаючи шкіру спини. Я хапалась за повітря, відчувши дрібне тремтіння. Жар охопив шлунок.

Вібрація не припинялась.

Томас затримав один довгий поцілунок, доклавши чимало зусиль, аби відсторонитись. Його груди важко підіймались та опускались, коли темні очі застигли на моїх губах.

Про що він думав саме в цю мить?

Томас важко вивільнив легені й потягнувся за телефоном. На пару секунд затримавши нахмурений погляд на екрані, він притис пристрій до вуха:

— Слухаю.

Хлопець піднявся з дивану й моєму тілу зненацька стало прохолодно. Я не ворушилась, уважно слідкуючи за ним.

В пам’яті блискавками з’являлись уривки його доторків. Я торкнулась свого чола, прикривши очі, і намагалась заспокоїти бурю всередині.

І як я допустила це?

— Зараз? — донісся його здивований голос. Я глипнула на Томаса, зустрівшись з темними очима. — Гаразд.

Він видихнув і сховав телефон до кишені, залишившись стояти за декілька кроків від дивану.

— Це Джеймс. Потрібно перевірити дім. Еліс не відповідає на дзвінки.

Еліс? Та… брюнетка? Я погано пам’ятала її обличчя.

— Гаразд, я піднялась з місця, покрокувавши до вхідних дверей. Проходячи повз Томаса, я відчула його доторк. Я зупинилась та опустила очі до його руки.

— Ти сидітимеш тут, — тихо та зовсім спокійно промовив він, зловивши мій допитливий погляд. — Усі гадають, що ти мертва. Нехай так і залишиться.

— Ти знаєш, — я обережно звільнила руку, торкнувшись пальцями його зап’ястя: — я не слухняне дівчисько.

Я спробувала всміхнутись хоча б кутиками губ, але його губи досі блукали в моїй голові. І як я тепер мала дивитись на Томаса? Те, що сталось… Вочевидь, це дещо змінило.

Ми взулись та натягнули зверху щось тепле, аби не змерзнути вночі. Дорогою до їх штабу я не відривала очі від вікна, відчуваючи повну ніяковість. Тиша поглинула салон. Не грала музика, лише чутно гучні думки один одного. Ми навіть не переглянулись, але кортіло.

За дахами сплячих домівок я вдивлялась в темну порожнечу. Затока. Очі помітили один вогник у вікні їх дому, до котрого ми ще не доїхали. Залишалось спуститись вниз дорогою та два рази завернути.

Я різко схопила Томаса за плече, помітивши поблизу дому дивні тіні. Він спинився на узбіччі та перевів погляд за моєю рукою. Він стиснув губи та вийшов з машини. Я послідкувала за хлопцем, озирнувшись темною вулицею. Ліхтарі вимкнуті.

Ми ринули вниз і завернули до стежки з деревами, сховавшись за найширшим.

Триста метрів.

Тіні так само здавались тінями, тож ми пройшли ще трохи. Справа від нас розташовувався асфальтований майданчик і починався лабіринт з морських контейнерів. Десь за ним ховався маленький порт. Попереду ще одна дорога, де ні одна машина не проїхала повз.

Підозріло чисто.

Ми пройшли до контейнера, що находився найближче. Я збиралась ступити на пісок, але мене рвучко розвернули, затуливши рота. Я пискнула, але одразу видихнула, згадавши свою компанію. Томас відпустив мене та крадькома виглядав із-за коробки. Я зробила те саме, уважно вдивляючись у морок.

Двісті метрів.

Тіні поруч з домом здавались чіткішими. Я нарахувала близько п’яти, що згинали лікті. Спочатку мені здалося б, що то вони розставили на боки руки, доки не помітила як виблиснула зброя у місячному сяйві.

Я затамувала подих, коли вух торкнувся жіночий крик.

Ще два невідомих випхали з ґанку дівчину, що всіма силами брикалась та намагалась визволитись з їх паскудних лап.

— Суки!

Вона визволила одну руку та завдала удар одному з них. Я сіпнулась, але відчула тиск у передпліччі. Здивовано глипнувши на Томаса, я очікувала пояснень. Але він мовчав.

— Ми маємо допомогти, — прошепотіла я, невідривно вдивляючись на нього. Але він лише міцно стискав пальцями, направляючи уважний погляд на бійку. Почувся плеск, ще один і постріл.

Мої очі застигли з жахом.

Тіло наче мішок впало на пісок. Один з них підняв її, заносячи назад до дому. Мою руку знову потягнули.

Я обернулась на Томаса, що пішов у інший бік. До гаража.

— Томас, ми мали…

— Цить! — він гнівно шикнув, продовжуючи йти. Я мовчки слідувала йому, відчуваючи як черевики провалювались у пісок. Ми пригинаючись бігли, аби нас не помітили. Томас міцно стискав мою руку, доки ми не дістались металевих дверей.

Він потягнув їх на себе й гучний скрип змусив скривитись. Ми одразу пірнули в темне приміщення, зачинивши двері. Одразу ж пролунали постріли в наш бік, від чого я скрикнула.

Томас увімкнув на телефоні ліхтарик, оглядаючись навкруги. Тільки зараз я помітила на тіні його обличчя стривоженість. Я поглянула вслід за світлом – столи та стелажі, котрі колись були заставлені зброєю та технікою, відтепер порожні. Усі. До єдиного.

— Дідько… — наче переможений, видихнув він, торкнувшись пальцями перенісся. На вулиці пролунав ще один постріл. Кулі врізались в метал. Я сполохано оглянулась до дверей, очікуючи. Але мою руку знов потягнули. Томас віддав мені телефон і сперся спиною на порожню металеву шафу. Вона почала зсовуватись в бік, відкриваючи прохід. Завівши мене всередину, хлопець потягнув до себе метал і ріжучий скрегіт знову торкнувся вух.