Розділ 31 | Правда

Ніч з 11 на 12 грудня 2019 року.

Носа торкнувся аромат кави. Вії все ще здавались важкими. Я лише нахмурилась, не розуміючи чому так яскраво пахло кавою.

Тіло боліло, наче я безперервно займалась у спортзалі.

Я заскиглила, коли в скроні загуділо.

Чиїсь теплі пальці торкались тіла.

В голові промайнули спогади, наче стріла. Постріл. Крик. Уітні.

Я різко розплющила очі, підірвавшись з місця.

Але ця ідея була не з кращих.

В голові запаморочилось, наче тіло хитало на морському судні.

— Тш… Не так різко, дівчинко.

Знайомий голос відгукнувся болем. Я замугикала, втрачаючи сили. Мою голову поклали на щось м’яке. Я знову спробувала розплющити очі. Туман потроху спадав, давши змогу розгледіти знайому стелю: червона цегла й багацько проводів. Вони сплітались й розплітались, від чого в голові починало кружляти.

Я спохмурніла.

Кинувши очі вбік, я побачила фігуру, що сиділа поруч. Темрява в приміщенні не відразу дозволила розгледіти його.

— А тепер без зайвих рухів, гаразд? — оксамитовий голос лунав поруч. Я заскиглила, зовсім не відчуваючи бадьорості. — Ти в безпеці. Все гаразд.

— Уітт… Уітні?

Вуста розклеїлись і з них вивалився хрип. Я поплямкала, відчуваючи залишки залізного присмаку.

— Я відвіз її додому. З нею все гаразд.

Один видих і перед очима нарешті ставало ясно. Я впізнавала кучері, що тепер скуйовджені наче їх розкидав вітер. Томас дивився невідривно, вичікуючи моїх дій.

— Скажи мені правду. Я все одно… дізнаюсь…

— Кажу правду, велика воїтельниця, — він всміхнувся кутиками губ. В приміщенні тепло й тихо. Десь на стіні висів годинник, на якому цокали стрілки. Я повернула голову вбік, заглянувши скрізь скло панорамного вікна та побачивши темне небо. Я в його квартирі?

— М… Можна води?

В горлі наче засуха. Він підвівся й з’явився знову за деякий час, вже з прозорою склянкою. Він допоміг всістись. Я сперлась на спинку дивана, тільки зараз помітивши на собі в’язану ковдру. Коли востаннє я бувала тут, то нею вкривався Томас. Я спала в його ліжку. Погана гостя, що зайняла ліжко власника.

— Щось пригадуєш?

— В’яло, — так само промовила я, віддавши склянку. — Пам’ятаю якийсь шум на трибунах. Пам’ятаю, як впала.

— «Альянс»… Він влаштував терор на трибунах. — Він говорив це з якимось жалем. Стиснув вуста, він увімкнув свій телефон та простягнув його мені. Відеорепортаж. Поле, заповнене мертвими тілами незнайомих людей і фото… Розкидані безліч фото з моїм обличчям: криваві, простріляні, розірвані навпіл.

Я віддала телефон, притуливши пальця до вуст. Нудота несподівано підступила до горла.

— Я не розумію… — прикривши очі, я намагалась пригадати останні події. Спочатку вимкнули зв’язок. Потім світло. Потім постріл. Крики. — Чому там мої фотографії?

— Джеймс подзвонив, попросив не спускати з тебе очей. Певно, ти надто важлива для «Альянса», якщо вони влаштували для тебе таку виставу.

— Смерті сотні людей для тебе це як вистава?

Я відчула всередині обурення й відчай. Думки заполоняли лише їх червоні нашивки. Нашивка літери «А» з крилом.

— Чому вони відпустили тоді? Чому не забрали одразу? — я згадала ніч, коли «Альянс» грабував батьківський кабінет. Я щиро не розуміла їх дій. — Чому саме я?

Тиша знову огорнула приміщення.

— Уітні…

— Я відвіз її до Алекса, з нею все гаразд, — твердо промовив Томас.

— Тоді дай переконаюсь у цьому, — я потягнула до його телефона й зрозуміла, що не відчувала свого. Він сховав пристрій позаду, не дозволивши мені доторкнутись до нього. Натомість він лише стиснув губи в тонку лінію, наче про щось шкодував. — Томас?

— Усі вважають тебе або зниклою, або мертвою.

Серце щипнуло.

— Нехай поки так і залишається.

Я випустила все повітря з легенів, закривши долонями обличчя.

Мертва? Але чому я досі відчувала стукіт серця? Авжеж. Мертва для усіх, але не для себе.

— І заради чого мені тут сидіти?

— Ти наче свободу хотіла.

— Хотіла, але ж не таку! — я гиркнула на хлопця, не очікуючи бути занадто голосною. — Я не хотіла бути мертвою для всіх!

— Господи, дівчисько, чого тобі не вистачає в цьому житті? Хочеш назад до татка?

— Замовкни…

Його голос болісно гупав в голові. Я бажала тиші.

— Чому ні? — він обурився. — Я ризикував власним життям, аби врятувати твій зад. Тож будь ввічливою хоча б трохи!

— Просто замовкни, благаю, — я хапалась за голову, відчуваючи як сльози підходили до горла.

— Ти просто мале дівчисько, котрому не вистачає уваги. Знайди, нарешті, собі місце та не рипайся. Або ж сиди поруч з татком та вимагай уваги в нього.

— Замовкни! — я рвучко обернулась до хлопця, зриваючи голос. — Ти нічого не знаєш про мене! Нічого! Тож просто замовкни!

— Поясни, Енні! Поясни, аби я перестав тебе ненавидіти! — його терпіння також зірвалось з ланцюга. — Що з тобою не так?!

Я стихла, застигши у втомленому погляді на Томаса. Я торкнулась холодними пальцями скронь, на секунду прикривши очі.

— Все зі мною не так, — майже пошепки промовила я. — Майже все життя, відколи… Відколи батько вбив мою маму.

Серце відчутно гупнуло всередині. Я проковтнула грудку й продовжила, стискаючи власні пальці:

— Він застрелив її, а смерть підлаштував разом з Деметрою як самогубство.

— Мелоді? — я хитнула, відкинувши голову на спинку дивана. Стеля знову розкинулась перед очима. — Вона твоя мати? Я гадав, що…

— Деметра? О, ні. — Я глузливо всміхнулась, почувши як клацнула запальничка. Сигаретний дим розлився кімнатою. Я зморщилась, відчувши запах. — Він знущався з мене, бачив перед собою її, а не маленьку дівчинку. Жити серед небезпеки – це не те, що я хотіла.

— Тоді розкажи свої бажання, — Томас кинув до мене зацікавлений темний погляд, який я випадково перехопила. Я замислилась на мить, згодом стиснувши вуста та захитавши головою.