Розділ 30 | Тікати

6 грудня 2019 року. П’ятниця.

Я скидала речі до спортивної сумки, аби змінити їх. Потрібно зайти в дім, а це давалось відчутно важко.

— Чому ти не сказала, що тобі потрібен прихисток на пару днів?

Вона весь день скиглила поруч, дратуючи присутністю все більше. Я не бажала бачити її після вчорашньої зустрічі з Алексом. Ми домовлялись зберігати секрет. Вона не стримала слова. Настільки завелика голка в її дупі?

— Це тобі Едвін сказав? — роздратовано промовила я, витягаючи зайвий непотріб з шафки. Що це за листочок з наклейкою? Божечки, скільки ж тут бруду.

— Не сварись на нього, — вона притислась плечем на сусідні дверцята, жалібно гіпнотизуючи мене очима. — Чому ти не попросила мене?

— Жити під одним дахом з твоїм татком? Вибач, крихітко, але я краще повернусь додому.

Вона закотила очі й ще більш жалібно промовила:

— Енні, благаю, вибач мені.

— Мені набридають твої вибачення, Уітні Ламберт, — я рвучко обернулась до дівчини, спопеляючи її гнівними очима. — Доки ти будеш робити так, як заманеться тобі? Ти порушила обіцянки.

— Знаю-знаю… Але… — вона закусила губу, опустивши очі. Обійнявши себе руками, вона продовжила: — Він запитав у мене, як ти пов’язана з «Аланом». Я зрозуміла, що щось брехати не мало сенсу.

— Ну… — я обернулась назад до шафки, виставляючи підручники на поличку. — Ти б могла сказати щось типу «ой татку, я навіть не знаю», «татку, що ти таке кажеш».

— Енні.

— Щось у своєму стилі, крихітко.

Авжеж їй не подобалось, коли я кривляла її.

— Він хоче тобі допомогти, але не знає як. — Стиха промовила дівчина, спершись спиною на дверцята. Шум учнів не торкався свідомості. Мої думки забиті навіть не гнівом на дівчину. Ні, авжеж ні. Тільки тим, аби «поганий період» батька нарешті закінчився. — Його мучить совість… після вчорашнього.

— Питала чого?

— Питала, — вона ліниво видихнула повітря, задерши голову, — Але він не скаже.

— Я не хочу повертатись до вчорашньої розмови, — я закрила дверцята шафки та втомлено поглянула на подругу. Вона підвелась та взяла мою сумку.

— Можна хоча б тебе підвезти?

Я в’яло всміхнулась, але погодилась. Йти пішки додому й назад до квартири в центр… не мала бажання.

Зупинившись на узбіччі, Уітні вирішила почекати мене. Я схопила сумку й тихо відімкнула двері, наче миша, пробираючись в коридор. Мене зустріло напівтемне приміщення з ароматом тушкованого м’яса.

Домашня їжа.

Я прикрила очі на мить, визнавши, що сумувала за гидотою Демі. Принаймні, я не платила за те, коли жила в цих стінах.

Я зняла черевики й направилась до сходів, але фігура на кухні змусила спинитись. Я оглянулась, помітивши його. Він сидів спиною до прорізу дверей, щось попиваючи з широкої сірої кружки. Я помітила його руку, що перев’язана лежала на поверхні стола. Сонце, що вже ховалось за сусідніми домами, створювало жовто-пряне світло. Я напружилась всім тілом, стиснувши лямку рюкзака. Демі підняла до мене сполохані очі й відразу схопилась з місця. Я побігла наверх.

— Ця стерва прийшла? — його голос наче те скло, що встромилось всередину.

Тата нема. Тата нема.

— Змовкни вже… Енні!

Тата нема.

Я забігла в кімнату, хутко викинувши речі із сумки.

Тата нема.

Відкривши дверцята шафи, я відчула як до горла підступала нудота. Тіло стискало, наче в судомах. Я кинула на ліжко дві пари штанів та декілька кофтин.

— Енні… — її голос розлився кімнатою тихо, наче вона боялась порушити ту тишу, що існувала вже декілька днів. — Куди ти збираєшся?

— Облиш мене, — мій голос тремтів, доки очі блукали одежею на вішаках.

— Енні, — вона намагалась торкнутись мене, але я здригнулась та рвучко обернулась до жінки. — Будь ласка, Енні.

— Де ти була?

Я не кричала, але хотілось.

— Де ти була, коли він лупцював мене? — в очі пекло, як і в горлі. Вона стисла вуста. — Де ти, чорт забирай, була?

Я штовхнула її в плечі, знову розкидуючи одежу. Дві пари футболок полетіли в сумку.

— Знаю, він знову напився. Енні, мені так шкода…

— Тебе не було вже коли він почав пити, — промовила я тихо. Я не хотіла, аби в нашу розмову встряг той монстр. — Ти вже скакала на чийомусь члені, авжеж?

Вона гнівно шикнула в мій бік, закривши двері. Деметра торкнулась мого плеча, але я вирвалась.

— Будь ласка, Енні, вибач.

Я застигла. Напівоберт обернувшись до жінки, я уважно роздивлялась її обличчя. Її сповнене жалю обличчя. Але не до мене.

— Благаю, дівчинко… Залиш це в цьому домі.

— Що, твоє життя теж почало руйнуватись? — на моїх вустах розпливлась гидотна посмішка. — Але ж ні, на тобі немає синців. Він обожнює Демі.

Вона торкнулась свого лоба, прикривши на якісь секунди очі.

— Не гадаєш, що це не справедливо?

— Тобі ніхто не повірить.

Я всміхнулась ширше, задерши рукав кофти й оголивши передпліччя. Все воно всипане темно-синіми синцями й рубцями. На деяких місцях виднілись капіляри, що вже лопнули. Під шкірою утворились багряні горбики, до яких все ще було боляче торкатись. І ті сліди від ременя, котрі залишив він. Як «покарання» від Джеймса.

— Думаєш? Я вже не дванадцятирічна дівчина, Демі, котрій можна стулити писок.

— Не роби собі шкоди.

— Ти погрожуєш мені? — я весело всміхнулась, закинувши до сумки декілька пар шкарпеток. Я прибрала за вухо світлі пасма, шморгнувши носом. — Ще трохи і я матиму змогу втекти від вас настільки далеко, наскільки це можливо. І ніхто з вас мене більше не побачить.

— Енні, — вона сунула в мою руку купюру в п’ятдесят баксів, навіть попри мої спроби відхилитись.

— Намагаєшся купити моє мовчання?

Мої брови злетіли від здивування. Господи, та що в голові у цій жінці?!

— Я не знаю, де ти ночуєш. Я впевнена, тобі нема що їсти… То ж просто візьми й живи далі собі де хочеш. Але повернись, будь ласка, додому в понеділок.