Розділ 29 | Ламберт

5 грудня 2019 року. Четвер.

Небо другий день затягувало густими чорними хмарами. Дощ шумно стукав по вікнах.

Взимку так бувало: замість білого крижаного покриву в Окленді йшов дощ. Я додавала цю причину у свій особистий список «чому я хочу поїхати геть».

— Енні, — я підняла голову, почувши власне ім’я. — Нагадай Стівену, коли почалась «велика депресія».

— Ви про дводенну зливу чи про економічну кризу в 1929?

Клас залився сміхом. Містер Корлі роздратовано закотив очі й пригладив сиві пасма.

— Дякую, міс Берінгтон.

Мій телефон завібрував.

«Ти потрібна мені негайно!»

Я спохмурніла, сховавши пристрій між підручниками, та хутко бігала пальцями по екрану, надіславши відповідь: «В мене історія. Згодом».

Вчитель вимальовував дати на зеленій дошці, одночасно зачитуючи нам уривок з підручника. Його відмінною рисою була хороша пам’ять, але якщо це стосувалось історії США.

Стівен, котрого до цього мучив вчитель, обернувся до товариша на задню парту та передав згорнутий папірець. На його обличчі сковзнула хтива посмішка, коли його товариш із сумнівом стиснув губи.

Папірець…

Чи передав Джеймсу мій папірець Томас? Я нічого не чула за суд з участю Алекса. І Уітні майже не спілкувалась з нами декілька днів, нервово тиняючись між уроками. Учора її навіть не було в школі.

Я теж була відсутня на заняттях наступного дня після того, як батько підняв на мене руку. У Томаса залишатись я не бажала, знайшовши прихисток в Едвіна. Той люб’язно дав ключа зі словами «почувайся як вдома, без зайвих запитань». Він добросердечний і це тішило найбільше. В останній час ми віддалялись. Це не стосувалось дружби, аж ніяк. Його батьки надто впливові й вони вимагали від хлопця більше докладати зусиль для свого ж майбутнього.

Раптом двері класу відчинились і в приміщення заглянула копна чорного волосся з фіолетовою прядкою. Я всміхнулась, ліниво спершись на спинку стільця.

— Мені терміново потрібна Енні Берінгтон!

Містер Корлі здивовано глипнув на неї, його рука зависла навпроти дошки з крейдою поміж пальців.

— А… — він продовжив писати з не емоційним виразом обличчя, певно, впізнавши дівчину: — Міс Ламберт. Не маєте собі компанії, аби викурити косячок за кутком школи?

Поруч почулись тихі смішки.

— Гаразд, я так і передам директору. Нехай сама йде за нею, — Уітні поставила руки на боки й зсунула брови.

— Забирайте, — чолов’яга махнув рукою, навіть не подивившись на дівчину. — То коли почалась «депресія», Стівен?

Уітні кинула на мене очі в очікуванні, доки я збирала речі. Я робила це мовчки, бо вибору мені не дали.

Опинившись поза кабінетом, я не стримала цікавість:

— Мене ж не шукає директор?

— Звісно ні, крихітко.

— Уітт, куди ти вчора зникла? Я не могла дописатись.

— Вибач, я все нервую, — вона натягнула на голову капюшон плаща, повертаючи в порожній коридор. — Вчора несподівано викликали суд над справою батька. В Берклі…

— Уітт… — Я спинила дівчину, торкнувшись плеча. Вона здалась сумною, від чого всередині болісно заскиглило.

— Його відпустили. Достроково.

Я міцно пригорнула до себе дівчину, випустивши з легень повітря. Всередині утворювалась помітна легкість.

— Я дуже рада, Уітні, — я відсторонилась, помітивши в куточках її очей блиск сльозинок. Тепер я знала точно – вони від щастя.

— Так і ми йдемо з ним на вечерю. — Я повільно хитнула головою, — Він хотів щось сказати тобі.

Я застигла в легкому нерозумінні й здивуванні.

Вона тепло всміхнулась й взяла мене за руку, крокуючи до виходу. Я стисла наплічник і йшла слідом, замислившись над її словами. Що хотів мені сказати її батько? Особисто я не була з ним знайома. Тільки якщо…

Ні, Джеймс не міг розповісти йому. Він вміє зберігати секрети, якщо вони стосуються його ім’я.

— Я залишила машину на узбіччі, не хотіла заїжджати на стоянку, — пробурмотіла дівчина, спускаючись сходами зі шкільного порогу. Як тільки ми перейшли межу входу, то почула своє ім’я. Я підняла голову й застигла на місці.

Ті зелені очі втупились в мене, очікуючи.

— Енні, поговоримо?

Хлопець тримав над головою чорну парасольку, простягаючи іншу руку мені. Позаду нього стов знайомий автомобіль. Колись він віз мене додому. Після зустрічі з «Аланом».

— Ти його знаєш? — прозвучав поруч голос подруги. Вона кидала то на мене, то на хлопця допитливий погляд.

— Енні.

Його голос розрізав повітря, боляче відгукнувшись в голові. Серце відчутно гупнуло, десь там почала зростати тривога й паніка.

Краплі дощу торкались маківки, змочуючи пасма. Я прокліпала декілька раз, обернувшись до Уітні й тремтячим голосом прошепотіла:

— Ні, не знаю. Поїхали?

Вона з підозрою глипнула на Форда й знову на мене. Він намагався зробити крок у мою сторону, але дівчина зреагувала швидко: вона сунула руку до кишені й вийняла звідки балончик. Направивши на хлопця, вона стисла пальцями річ і гнівно прошипіла:

— Зараз буде боляче, хлопче. Йди геть!

— Енні, не роби дурниць, — його голос відрізнявся від того, що я чула на узбережжі. Це не той Форд, котрий був люб’язний з самого початку. Я кинула останній погляд до нього й промовила трохи голосніше:

— Йдіть геть, або я викличу поліцію.

Він спохмурнів з відчутним роздратуванням. Стиснувши зуби, він криво всміхнувся й відступив.

Рюкзак опинився на задньому сидінні, а я не наважувалась підіймати очей до дороги, до місця де він все ще стояв та спостерігав. Коли машина поїхала, я видихнула з облегшенням.

— Ти розповіла за «Алан» та «Альянс» і мені лячно за тебе, дівчинко, — сумно промовила Уітні, повертаючи кермо. Я стисла в руках телефон, помітивши дзвінок: «Ф». 

Чого він не відчепиться?