Розділ 28 | Турбуватись

Голова видавала болісний укол, розповсюджуючи тілом відчуття легкої розслабленості та відчуженості від реальності. У вухах іноді відчутний дзвін, але я прикривала очі й за деякий час він минав.

Наче сьогоднішнього вечора не існувало.

Моя рука знову потягнулась до чарки з прозорою гіркою речовиною, котру я висушила за пару секунд. Скривившись від гіркого присмаку, я сильніш прижмурила очі та стиснула пальці в кулаки.

Музика ритмічно відбивалась у мізках разом з головним болем.

Чоловік-бармен з короткою зачіскою та татуюванням над лівою бровою хтиво розплився в посмішці, забравши пусту чарку.

— Поганий день? — м’язиста рука міцно тримала пляшку. Етикетка виблискувала від невеликих ламп, що звисали над барною стійкою. Сині літери пливли в очах, але я точно пам’ятала назву напою.

Я мляво хитнула головою, втягнувши повітря. Очі хутко обдивились зал, наповнений бадьорими та веселими людьми, та повернулись до поверхні. На ній вже стояла наповнена чарка, а поруч на біленькому блюдці лежало декілька часточок апельсина. Я підняла очі до бармена та стиснула вуста вдячній посмішці. Хоч я знала, що та вийшла кривою.

Я-всередині боролась із Я-ззовні, котра бачила в що перетворилось життя Я-справжньої. Можливо, я не хотіла пити, не хотіла забуватись в алкоголі. Я категорично проти сп’яніння, але чомусь руки самі тягнуться. Мозок хоче спокою хоча б в такому стані, але чим більше спирту з’являлось в моїй крові, тим болісніше врізались гнітючі думки.

Я хотіла втекти. Вже стояла на касі на автовокзалі, але коли вибір пав на місто… Куди тікати? Та й що робити в невідомому місті? Як продовжити жити далі? Чи вб’є мене Альянс, коли я зустрінусь з ним наодинці?

Ці думки зжирали мене зсередини, не даючи спробу зробити ковток свіжого повітря.

Я не купила квиток в інше місто, бо просто розгубилась.

Все життя мріяла втекти й коли я вже на крок від цього – спинилась. Дурна, наївна.

Я боюсь. Боюсь почати щось нове й незвичне для мене. Все життя провести в небезпеці й відчути бодай хвилину спокою – це перевертає все всередині тебе, змушує спинитись.

Пальці торкнулись холодної склянки, й тільки вони піднесли її до мого рота, як чиясь рука в мить потягнула бажане назад.

Я з подивом та суперечністю обернулась до зухвалого йолопа, що наважився потурбувати мене. Але лише зіткнулась із гнівними темними очима Моргана, котрий відставив чарку подалі від моїх рук.

Том злісно прошипів до бармена:

— Поліція знає, що ви продаєте алкоголь неповнолітнім?

Хлопець з татуюванням, що натирав склянку, глипнув до нього й закам’янів у нерозумінні. Томас дістав з кишені декілька купюр та кинув до барної стійки, слідом обернувшись до мене.

Його руки силоміць схопились за мої, виштовхуючи подалі від бару та взагалі з закладу. Тісний зал, спітнілий люд, гучна музика та довгий напівтемний коридор залишились позаду.

Порожнє й тісне приміщення, що освітлювалося далекими неоновими ліхтариками, змусив відчути бажану свіжість. Попереду широкі залізні двері, що вели надвір, але Морган зупинив саме перед ними.

— Що ти тут робиш? — він зменшив тиск у руці, але все ще тримав поруч з собою. — В тебе хоча б були гроші заплатити за те, що ти випила?

— Йди до біса, Томасе.

Я стряхнула рукою та штовхнула тяжкі двері. Холодне повітря вдарило в обличчя, від чого я на мить прикрила очі. Полегшення огорнуло тіло, я відійшла трохи далі.

— Чого ти тут вештаєшся? — Я знизала плечима, байдуже кинувши до хлопця погляд. — Навіть не спитаєш як я тебе знайшов?

Знову знизала плечима, обернувшись до вулиці. Вух торкався гул машин. Тісний коридор, що утворився двома високими кам’яними стінами, освітлювався лише невеликою лампою над дверима запасного виходу з клубу. Я пройшла декілька метрів, доки Морган знову не опинився навпроти.

— Ти дратуєш.

— Я міг зараз спокійно спати, якби не ти, — він не гнівався, але вдавав це. Густі брови наче з народження похмурі, хоча очі завжди говорять правду.

— То спи собі! — я злегка штовхнула його в груди, обійшовши повз. — Дістав.

Позаду почувся тяжкий видих. Декілька кроків по сухому асфальту. Мою руку знову схопили, але слабше. Я обернулась, відчуваючи як алкоголь повільно виходив назовні.

— Я відвезу тебе додому, аби ти не вешталась Оклендом.

— Ні!

Я забрала руку, але продовжувала спопеляти очима хлопця. Той лише невдоволено закотив очі, але не пішов геть. А хотілося б.

— В мене, може, більш немає дому. Через блядський «Альянс», через вас!

Том спохмурнів на мить, але не перебивав.

— Батько напився як чорт.

— І ти вирішила зробити йому компанію? — на його вустах розтягнулась глузлива посмішка.

— Він тягав мене за волосся, — я потягнулась до маківки, досі відчуваючи тупий біль. Спочатку подумалось, може то гуля. Але ні, лише декілька відірваних пасм. — Звинувачував. Мовляв, я винна в знищенні його документів.

— Вони багато винесли?

Я гірко всміхнулась, стиснувши губи.

— Ніц не лишилось.

Я підняла рукава чорного гольфу, піднісши руки догори. Деякі синці почали з’являтись.

— В мене не солодке життя, Том Морган.

Я відчутно хиталась, але впевнено стояла на власних двох ногах. Холодний вітер обдував тіло. Я затремтіла на мить, опустивши рукава. Я натягнула їх сильніше, на кісточки, на котрих злегка пощипували рубці.

— Я надерла йому зад і втекла.

Том усміхнувся, застигши в погляді. Декілька хвилин мовчання між нами й хлопець запропонував інший варіант, де можна б було переночувати. Я погодилась, бо навіть не знала куди податися. До Едвіна? Чи Уітні. Ні, я навіть не знайшла в собі бажання припустити такої думки.

До горла підступила нудота. Хапнувши повітря, я застигла на мить. Але не витримала тиску зсередини, підбігши до ближньої спини.

Мене знудило.