Розділ 27 | Довіритись

Автомобіль загальмував в декількох сантиметрів від мого тіла. Я налякано застигла, очікуючи. Дверцята ляснули й почулись кроки.

— Дурна під колеса стрибати?

Знайомий голос.

Світло фас досі засліплював. Я зробила з долоні піддашок, видивляючись водія.

Фігура опинилась навпроти. Я впізнала ті гнівні очі, котрі так чекала. Видихнувши з облегшенням, я стисла руку Уітні.

— В домі Альянс. Будь ласка… Допоможи, — я відчула як тремтів мій голос. Гнів на його обличчі вщух і на зміну з’явилось дрібне хвилювання. Він кивнув до автівки й сів на водійське місце. Я потягла подругу до задніх дверей та відчинила їх.

— Я не полізу до нього! — вона вперлась на місці, наче стовп. Я видихнула, намагаючись трохи заспокоїти серце, що продовжувало шалено битись в грудях.

— Хочеш померти? Давай! — вона втупилась в мене злим поглядом. Я відкрила дверцята на переднє сидіння. Перед тим як сісти, я додала: — Я й так доклала зусиль, щоб витягти нас. Тож, будь ласка, Уітт.

Вона тяжко видихнула, проковтнувши грудку.

— Як ти втекла? — звернувся до мене Томас, повернувши ключ.

— Відпустили.

— Відпустили? — його брови злетіли вверх. — То точно був Альянс?

Я кивнула, торкнувшись чола. Тривога не вщухала всередині, навіть коли поруч був захист. Я рівномірно дихала, зосередившись саме на цьому.

— Я подумала то Алан, бо…

Я застигла на мить. Дзвінок, що відбувся паралельно гудкам, коли я телефонувала Форду, можливий збіг. Та чи варто підставляти його напарника просто здогадками?

— Джеймс у Лос-Анджелес, як Ернест.

— Туди поїхали батьки сьогодні… — я замислено кинула очі до вікна, обхопивши холодними руками свою шию. — А де Форд та…

— Він мав поїхати слідом за Купером, — тихо промовив Томас.

— Треба подзвонити в поліцію! — ми обернулись до Уітні, що гарячково обіймала себе руками.

— Це дім поліцейського, вони мають вже їхати. Там же сигнал… — я спинилась, згадавши непрацюючі ліхтарі. Вони вимкнули світло в районі. Сигналізація не спрацювала, бо її ніхто не ставив. Демі поїхала, навіть не пояснивши як. Я видихнула повітря, відкинувшись на спинку сидіння й промовивши майже пошепки: — Треба подзвонити в поліцію.

Томас відвіз нас до сусіднього району, залишивши машину на узбіччі. Я подзвонила до поліції як анонімний свідок. Ми чекали, доки не стане тихо й досить безпечно.

За півтори години я не зімкнула очі, коли подруга на задньому сидінні тихо дрімала. Вона пережила небезпеку. І я мала ще пояснити, звідки мала зброю. В батька зберігалась його власна, під пильним наглядом та надійним паролем в сейфі.

Я сперлась на скло, вдивляючись в чорне похмуре небо. Тиша давно охопила салон, на котру я вже не звертала уваги.

— Звідки в тебе зброя? — шепіт хлопця торкнувся вух. Дідько…

Я обернулась до нього, зустрівшись очима. В них горіла цікавість з часточками гніву.

— Форд якось віддав…

Він втягнув повітря, криво всміхнувшись кутиками губ.

— На прохання Джеймса.

— Знову не назвеш причини?

— Задля власної безпеки.

— Ти користувалась нею? — він дивився пильно. Я потягнулась до зброї та віддала хлопцеві, промовивши тихше:

— Поранила одного з них. В руку.

— Ти можеш потрапити за ґрати.

— Так, якщо знайдуть зброю.

Томас дивився в мої очі довго, доки не сховав пістолет під власним сидінням.

Зненацька моєї руки торкнулось тепло. Допитливо кинувши до Моргана погляд, я очікувала хоча б пояснень. Натомість він декілька разів стиснув руку й потягнувся до краю свого худі. Знявши його, Томас кинув річ на мої коліна. Тільки зараз я згадала, що вибігла в одних спальних шортах та майці.

Я не стала суперечити й одягнула кофту, вдихнувши його аромат: тютюн та гіркий одеколон.

Я кинула погляд до дівчини – в штанцях та гольфі.

— Чому подзвонила мені, а не улюбленцю Форду?

В його голосі я відчула ниточку дратування, від чого злегка посміхнулась.

— Він не взяв слухавки.

Я опустила очі до темного екрана телефона, згадуючи дзвінок в домі. Збіг. Просто збіг.

Несподівано телефон завібрував.

«Ф»

Я вийшла надвір, аби не розбудити Уітні. Томас вийшов слідом. Я не встигла прийняти виклик, як хлопець підхопив мене за пахви та всадив на капот автівки. Я спантеличено кліпала очима, доки він не торкнувся моїх оголених ніг:

— Ти боса.

Я поглянула на ступні. Дійсно, голі та холодні. Навіть не взулась, коли тікала.

— Енні! Ти дзвонила. Вибач, не чув. — Прозвучав буденний голос Форда по ту сторону слухавки. Серце заболіло на мить. Зустрівшись з темними очима, котрі уважно вдивлялись в мої, я тихо відповіла:

— Та… Стало сумно. Захотіла поговорити.

Томас поклав долоні на мої коліна й тепло несподівано охопило шкіру.

— Сумно? — Форд засміявся. — Енні, майже третя ночі. Тобі стало сумно?

— Мг… Сумно.

— Я зараз трохи зайнятий. Ти вдома?

— Ні, я… — я продовжувала дивитись у карі очі, прокручуючи в голові момент втечі з дому й ті темні фігури. — Я поїхала з батьками в Лос-Анджелес.

— Чудово… Ем… Енні, я трохи зайнятий. Наберу пізніше, гаразд?

Він вимкнув дзвінок, доки я продовжила тримати телефон біля вуха.

— Коханий розбив серце? — глузливо всміхнувся Томас, нахилившись ближче. Я нервово видихнула, стиснувши телефон.

— Коли ми сховались в шафі, я подзвонила йому, — я накинула на голову капюшон, як тільки холодний вітер залоскотав шию. — Але разом з гудками я почула дзвінок. Тільки в коридорі.

— Що ти маєш на увазі?

— Це звучить безглуздо…

— Енні, я розумію, але він у Лос-Анджелес. Цього ніяк не може бути.

Його брови нахмурені. Я кивнула, погоджуючись зі словами. Авжеж. Це звичайний збіг.

Потерши сонні очі, я потягнулась зняти з телефону напівпрозорий чохол – з нього випав папірець, котрий я простягнула хлопцеві. Він не одразу прийняв його, згодом розгорнувши.