Розділ 26 | Сподіватись

30 листопада 2019 року. Субота.

Приміщенням розливався знайомий ритм пісні Mr. Little Jeans «The Suburbs». Я тихо наспівувала текст, переписуючи до великого зошита домашнє завдання з французької.

— We were… Already… Already… Bored. — співала Уітні, кружляючи поруч з Едвіном. Хоч її спів нагадував ведмедя, котрому наступили на вухо, але я не звертала уваги.

Сонце майже сховалось за високими будівлями, відбиваючи жовтогаряче сяйво у її вікнах.

— Як сказати «належати»? — я притисла олівець до вуст, кинувши задумливий погляд на подушку з червоними та чорними лініями.

«Томас би підказав», — подумалось мені і я несподівано всміхнулась цій думці. Вдаривши себе олівцем по чолу, я нахмурилась та сварилась. Всміхатись Томасу Моргану? Краще собі наступити на горло. Та й занадто часто він з’являвся в моєму житті.

— Kids wanna be so hard! — все ще завивала дівчина, рухаючись різко й водночас плавно, наче хвилька.

— Уітні!

Вона здивовано глипнула на мене, поклавши руки на спинку стільця Едвіна. Хлопець сидів спиною, але коли почув мій галас – прикрутив музику.

— Ти можеш співати, але не так голосно. — Спокійно промовила я. — Ти закінчила з моїм завданням?

Вона невдоволено цокнула язиком й ліниво всілась на стілець, поруч з хлопцем.

Наче дитина.

— Я просила вибачення.

— Ти спитала, яким чином я могла б пробачити вашу брехню, — всміхнувшись, я взялась за телефон. Увівши слово в перекладач, я переписала бажане до зошита.

Взявши учора завдання, котрі я мала зробити для покращення єдиного балу, а сьогодні – підручники з дому, я випросилась в батька посидіти вихідні з компанією двох друзів. Коли Едвін дізнався, що я знала правду, самостійно запропонував допомогти. А я й не пручалась, бо ще тримала образу. І не виконане завдання.

Нудота турбувала менше, я почала їсти більші порції, заповнюючи давно порожній шлунок. Я раділа, що знову відчувала апетит. Демі не могла помітити мій стан, бо сама страждала подібним.

Тільки я отруїлась наркотиками, а вона – дитиною.

— Енні, — гукнув хлопець, на голос якого я підняла зацікавлені очі. — Математика готова.

Я тепло всміхнулась у відповідь та вдячно кивнула. Едвін обійшов стільницю та потягнувся до верхніх полиць.

Кожен раз його квартира мала різний запах. Коли я була тут лише з Уітні, то пахло корицею та свіжістю з відкритого вікна. Зараз цей аромат змішався з парфумами Едвіна та запашною кавою, котру ми випили годину тому. Але ніколи його квартира не мала аромату щойно приготовленої страви, не мала в собі того затишку й комфорту. Знаю, бо більшість часу він жив з батьками. І це доповнювало порожнечу місця.

Мій телефон несподівано завібрував. Я кинула до нього очі, одразу прийнявши виклик.

— Ми терміново їдемо в Лос-Анджелес, на три дні. Будь вдома за годину, — донісся з того боку слухавки суворий голос батька.

Почулись гудки і я одразу почала збирати речі до рюкзака. Уітні з подивом кинула до мене очі, спостерігаючи як я забрала в неї свій зошит.

— Мені час, — я всміхнулась кутиками губ, натягаючи черевики.

— А домашнє завдання?

Моя посмішка розпливлась на обличчі ще більше. Невже її це хвилювало?

— Можеш піти зі мною, мій книжковий хробачок.

Вона розтулила вуста, аби щось сказати, але я випередила її:

— Батьки їдуть за місто. Я вдома сама.

— Вечірка!

Я втихомирила її бурхливу мрію здійняти галас в домі поліцейського суворим поглядом і показала на двері. Вона вдяглась і ми попрощались з Едвіном, котрий мав незабаром повертатись в батьківській дім також.

Коли я ступила за поріг, носа торкнувся запах занепокоєння, квітковий парфум Деметри та батьківська шкірянка. Я піднялась сходами й помітила поруч з дверима їх спальні невеликого розміру валізу. «На три дні». В голові промайнула цікавість, але вона пройшла так само швидко, як і з’явилась.

Вбрана в сірого кольору костюм жінка вийшла з кімнати, застібаючи на зап’ясті срібного кольору годинник. Адам подарував його їй після «щасливої» новини про дитину.

Демі кинула на нас не емоційний погляд і різко розпливлась в привітній посмішці:

— Привіт, Уітні.

— Мадам Берінгтон, — привіталась дівчина, всміхнувшись кутиками губ. Демі застигла на мить і розпливлась в задоволенні від почутого ще більше. Авжеж, бо їй не доводилось мати таке ім’я.

— Складатимеш Енні компанію?

Вона назвала мене не стервою? Вона знала моє ім’я? Уітні, люба, ти гарно на неї впливаєш.

— Нас викликали несподівано, — промовила жінка, перевіряючи наявність всього необхідного у своїй великій сумці. — Потрібно перевірити якісь документи.

— Де Адам? — вона підняла до мене очі, знизавши плечима. — Я хотіла спитати дозволу, щоб Уітт залишилась на ніч.

— Нехай лишається, — Демі схопила ручку валізи й підійшла до нас. Зануривши руку за червоним гаманцем, вона витягла з неї сотню доларів й сунула мені до рук. — Якщо не чіпатимете його мінібар.

На її обличчі майнула секундна посмішка й жінка спустилась донизу. Я поглянула на Франкліна з подивом, відчувши як мої брови злетіли наверх. З якого дива вона така щедра?

— Чудова жіночка, — тихо посміялась Уітні, пройшовши до моєї кімнати.

— Тобі здається.

Дописавши разом моє есе з англійської, Уітні запропонувала провести вечір за серіалом. Увімкнувши на телефоні щось комедійне, ми прийнялись за швидку вечерю: макарони з сиром.

Мені подобалась буденність, якщо в ній з’являлись друзі. Це змушувало не думати про погане, не думати чи настане «завтра». Я більше за життя бажала повернутись в минуле, в той день коли ще можна було виправити одну страшну помилку. Хотіла життя безтурботного підлітка: думати, як виправити оцінку; думати, чим зайнятись увечері п’ятниці; думати про сукню, яку я одягнула б на випускний; думати про хлопця, який запросив би на танець.