Розділ 25 | День Подяки (3)

Я впала до піску, вкотре виблював наслідки апельсинового соку. У грудях пекло, в очах паморочилось. Я відчула, як мої волосся обережно тримали, холодними руками торкаючись шиї та щік.

Енні.

Тихий чоловічий голос змушував вертатись у реальність. Груди тяжко підіймались та опускались.

Енні.

Вітер з побережжя огорнув тіло, змусивши затремтіти. Я схопилась за руку Моргана, наче за останню надію, піднявшись. Хлопець притримував моє тіло, міцно тримаючи за руки й талію. Тепло, котре йшло від його тіла, заспокоювало. Десь всередині відгукнулось бажання зостатись так назавжди. Але розум грюкав у ті двері свідомості сильніше.

Він обережно посадив мене на сидіння автівки, присівши навпроти.

— Я точно не помираю? — прохрипіла я, взявши з його рук пляшку з водою. Чиста рідина позбулась неприємної гіркоти в горлі. — Ти казав, що це міг бути «Морт».

— Міг бути, — погодився хлопець, накинувши на мене свою куртку. Носа торкнувся аромат шкірянки та гіркого одеколона. — Але ми не знаємо.

Я в’яло обернулась до салону й він зачинив мої дверцята, обійшовши автомобіль. Біль у скронях знову нагадала про себе, змушуючи боротись з нею, шукати ті кляті сили. Завтра останній день прийому пігулок.

— Про що ви розмовляли? — Том пристебнув пасок безпеки, провернувши ключ. Він крадькома подивився на мене, коли я, в свою чергу, примкнула не емоційні очі до вікна.

— Запитаєш сам.

— Він... не говорить з нами.

Я примкнула спохмурений погляд до Моргана, намагаючись вловити усі слова.

— Про справу Алекса я дізнався тільки на самому засіданні.

Тоді, коли Том сидів позаду.

— І зараз, — хлопець відкинувся на сидіння, задумливо кинувши погляд до керма. — Мені просто наказали привезти тебе.

Я обернулась назад до вікна.

«Це тільки між нами», — пролунав в голові голос Джеймса.

Чому він діяв самостійно? В нього надійні помічники, хоч і залишилось декілька чоловік. Але Томас нічого не знав і це бентежило більше. Приховані думки Джеймса навіюють сумніви. Я знову довірилась та чи не зіграє злий жарт моя наївність? Бажання бути вільною вже не таке важливе, коли стоїть питання життя.

— Ти дав мені ці пігулки… за проханням Джеймса?

— Не зовсім.

Темні очі залишились на мені лише в секунді. Мене бентежило те, що я не була спроможна прочитати принаймні одну емоцію на обличчі Томаса. Хоча б єдину правильну.

— Ти наставив на мене зброю.

Я помітила, як він стис зуби, опустивши погляд до рук.

— Зрозумій мене правильно, Енні, — він знову спіймав мої нахмурені очі й відвів свої геть, — Ти заважаєш мені жити, заважаєш працювати. Замість того аби вирішувати проблеми, аби вийти з фінансових криз ми майже два місяці няньчимось зі школяркою. І Джеймс не може аргументувати це правильно. Він говорить «треба» і ми робимо це.

— Він і мені не може пояснити свої дії.

Хоча я розуміла, що в якомусь сенсі Джеймс намагався використати мене зараз. Під словами «захист від Альянсу» криється щось набагато небезпечніше. Я помітила це. Він намагався приховати агресію під виглядом хорошого бандита, що піклувався про свої обіцянки.

— Дивно, що він працює адвокатом, адже запевняти людей – то не його.

— Але ж ти повірила, — Том замкнув на мені очі, видивляючись відповідь. Я лише сумно всміхнулась кутиками вуст, відчувши невелике полегшення. Нудота відступала, можливо, сьогодні вдасться зібратись з думками. — Він, наче, свободу обіцяв.

— Сьогодні також.

— Що на цей раз?

— Вибач, — я стисла губи в тоненьку ниточку, торкнувшись маківкою сидіння. — Але я обіцяла мовчати.

— Аби ж тільки не померла мовчки.

Томас повернув ключ й мотор завівся. Я глузливо всміхнулась, шморгнувши носом.

— Тебе, наче, це не хвилювало.

— Авжеж.

Знову відчувши вібрацію, я потягнулась до телефону.

«Бунтівне дівчисько з фіолетовою прядкою»

Я сильніше втягнула повітря, натиснувши на зелену кнопку.

— Енні, — пригнічений голос пролунав на іншому боці слухавки. — Давай поговоримо.

Я застигла, шукаючи всередині сміливість відмовити та більше ніколи не відповідати. Сьогодні я знайшла в собі бажання покінчити з дружбою з Уітні. Я не хотіла мати ще одну причину вмерти. На цей раз – передозування.

— Де ти?

— Н-на… На квартирі Едвіна. Я напишу адресу.

Відключившись, я поглянула на Моргана та попросила відвести мене не додому. Квартира Едвіна, справді, знаходилась ближче до сьомої школи. У високій будівлі, де багато панорамних вікон та яскравого світла майже з кожного з них.

Том зупинився поблизу сусіднього будинку, навпроти невеликої забігайлівки під назвою «У Фреда». Якось доводилось куштувати їх фірмову запечену картоплю, але вона більше сподобалась Едвіну. Тож довелось віддати йому всю порцію.

В нещодавніх залишених дощем калюжах відображалось світло невеликих вуличних ліхтарів. Аби не намочити кросівки, я намагалась обходити ямки. Куртку довелось віддати Моргану, тож куталась у власну кофтинку. Прохолодний вітер торкався щік, носа торкалась свіжість та запах мокрого асфальту.

Пройшовши під великою вивіскою аптеки, чиє зелене блимання освітлювало половину тротуару, я спинилась навпроти широких сход. Вона сиділа на них на самому краєчку, поклавши голову на коліна.

Я востаннє оглянула напівпорожню вулицю, на котрій зрідка проїжджали автомобілі, та присіла поруч із дівчиною.

Уітні підняла до мене червоні від сліз очі, шморгаючи носом. Я ткнула погляд до блідих рук, намагаючись припинити дрібне тремтіння пальців. Чи то від слабкості, чи то від хвилювання.

— Чому тут одна? — я наважилась заговорити першою, трохи прочистивши горло.

— Едвін з родиною. Сьогодні ж День Подяки.

Тому й вулиці майже пусті. Усі вдома, за святковою вечерею.

— А ти? — я кинула очі до дівчини, тільки-но помітивши в чому вона була одягнена: розтягнутий батьківський сірий светр з горловиною, сині джинси та такі ж тоненькі кросівки.