Розділ 24 | День Подяки (2)

28 листопада 2019 року. Четвер. Вечір.

Родина.

Які думки з'являються у вашій голові, коли ваших вух торкається це слово? Тепло, приємні спогади моментів, любов близьких, підтримка та переживання.

Чимало виникає асоціацій при згадуванні сім'ї, чи не так?

Але не в мене. Я давно забула, що це і як це – жити, огорнена турботою.

Я відчула вібрацію та опустила очі до кишені джинс, діставши телефон. На його екрані висвітилось повідомлення:

«З Днем Подяки, Енні Берінгтон!»

Я випустила з легень повітря, знову подумки проганяючи Томаса. Він писав цілий день, наче це заспокоювало.

— Де твої манери? — сухий голос неприємно торкнувся вух, коли його власниця сіпнула мене пальцем. — Немає ніц святого в такий вечір.

Я підняла роздратований погляд до сірих, наче скло, очей старої жінки, котра не могла спустити з мене гніву. Сиве волосся сплетене в густу косу, що закрутилось на її маківці в таку собі гулю.

— Хоча б за столом веди себе як людина.

— То тепер я не людина? — я міцно тримала виделку, намагаючись приховати більшого обурення, ніж могла собі дозволити в присутності… родини.

— А ну закрий рота.

Вона прошипіла це з відчутною гидотою до мене, стиснувши зуби. Зморшкувата шкіра майже висіла на її обличчі. Вона намагалась приховати старість за товстим шаром косметики. Тонкі брови виведені чорним олівцем, коли на губах була помітна яскраво-червона помада. Рівно по контуру. Настільки їдка, що хотілось вирізати собі очі.

— Мамо, я гадаю нам не варто сваритись у святвечір, — Демі поставила на стіл широку тацю з фруктами, вимушено посміхаючись. Вона сіла поруч з батьком, продовжуючи грати роль щасливої матері та дружини. Особливо вона відігравала миролюбність до матері Адама – Адріани Берінгтон. Моєї бабусі.

— Мамо?..

Адріана скривилась, почувши зовсім не привабливе до себе прозвисько.

Вона ніколи не дозволяла ні мені, ні померлій матері, ні, навіть, теперішній дружині Адама – Демі, – називати себе всілякими незрозумілими словами. Такими як «бабуся», «мамо», «свекруха». Навіть батько звертався до неї по імені.

Стара та ще й з причудами.

Демі лише піджала вуста, виглядаючи схвильовано. Усім було не по собі в присутності старої леді, але це була традиція – запрошувати стару на День Подяки, аби та розкритикувала кулінарні здібності Деметри та неуважності батька до власних рішень.

— У нас з Демі є одна новина для тебе, — батько пережував шматок індички та запив водою, згодом витерши серветкою забруднені вуса. — Гадаю, це має звучати сьогодні – на сімейному вечорі.

Тоді що тут робила я?

Адам взяв жінку за руку, тепло всміхнувшись. Адріана помітила їх схвилювання, в підозрі прижмурившись.

— Ми чекаємо дитину.

Демі кусала нижню губу та міцно стискала батьківську руку. Адріана лише хмикнула, нанизавши на виделку ще один шматок індички.

— Ще одна дитина? — вона більше не підіймала очей на подружжя, пережовуючи м’ясо. — Ну, вітаю. Головне, аби малюк народився здоровеньким.

Стара підняла келих вина, так само як Демі сік, а батько лише склянку води. Дивно, що сьогодні він відмовився від алкоголю. Дивно, що реакція «бабусі» була саме такою. Я очікувала оплески, овації й таке інше.

Телефон знову завібрував. Я опустила очі, похмуро читаючи смс:

«Потрібно, аби ти вийшла до перехрестя. Всього на хвильку. Маю для тебе подарунок»

Я засунула телефон назад до кишені, намагаючись зосередитись над їжею. Цього разу Демі приготувала більш, ніж смачну вечерю.

Я не розуміла дій Моргана. На вечірці з хіпі він міг вбити мене та покинути. Облегшивши життя і собі, і мені. Але не зробив цього. Натомість він наказав тим двом піклуватись, а на наступний день самостійно прийшов до школи, аби просто впевнитись в моєму становищі. І зараз має подарунок? Чи не в зговорі Том і Форд? Два закохані бандита на одну школярку? Занадто багато екшена.

— Піклуйся про себе, Демі, — промовила стара жінка, колупаючи смажені овочі на своїй тарілці. — Треба виносити гарного малюка. А згодом правильно виховати. Мені не потрібні не виховані онуки.

Злість кип’ятила кров. Я підняла очі до жінки, сильніше стискаючи виделку. В голові промайнула думка встромити ту виделку в стару, але тільки підняла б галас. Нехай живе, доки ще є на часі.

— Тобі нічого не потрібно, лише твоє крихке самовдоволення, — я не бачила нікого, окрім Адріани. Гнів затуманив погляд, коли нудота знову нагадала про себе. Вона здивовано підняла брови, видивляючись в мені то чи небезпеку, то чи лайно. Хоча, друге вона бачила в усіх. У відображенні дзеркала також. — Старість тебе геть зжерла.

— Що ти собі дозволяєш?

Я стрімко піднялась та розвернулась в коридор, кинувши рушник на свій стілець.

— Хамовите стерво!

Я накинула легеньку білу в’язану кофтинку, що висіла в коридорі, та швидко натягнула кросівки.

Прохолодний вітер вдарив в обличчя, коли позаду залишились вхідні двері. Я втягнула повітря, відчувши значне полегшення. Груди наповнювались свіжістю.

— З такою родиною можна здуріти, — шепіт вирвався з вуст, а повіки тяжко похилились. Стояти ввечері надворі чи не найкраще що може бути. Особливо, коли тебе не чіпає стара карга.

Зліва я помітила блимання. Томас. Оглянувши вулицю, я направилась до джерела світла. Коли вже підійшла ближче, помітила силует. А згодом і знайомі кучері, і все ту ж саму глузливу посмішку.

— Ми частенько бачимось, Енні, — промовив весело Том, — Можливо, це доля.

Я не була в настрої жартувати. Він був частиною «Алану», що становив небезпеку. Отже, Том Морган теж становив…

— Як себе почуваєш?

Шморгнувши носом, я лише знизала плечима.

— Мабуть, вже легше.

Він хитнув головою, на секунду замислившись. Але в наступну криво всміхнувся, підійшовши ближче.