Розділ 23 | День Подяки

28 листопада 2019 року. Четвер. День.

«Як ти себе почуваєш?»

Я підняла телефон, сховавши його між сторінками підручника. Я швидко перебирала пальцями, друкуючи відповідь на повідомлення Томаса:

«Від твоєї турботи аж нудить»

За вікном вперше за довгий час лив дощ. Він тихо покрапував по склу, залишаючи прозорі цівки. Небо не жахливо похмуре, але не звично сіре. Не видно білих та чистих хмарок, як і блакитного неба з набридливим сонцем.

— Міс Берінгтон, — Я сіпнулась, забравши очі від краєвиду за вікном. Моє ім’я голосом старого чоловіка прогриміло наче перед грозою. — Ти з нами?

Я на мить оглянула присутніх в класі, невпевнено хитнувши головою у відповідь. Зацікавлені очі впились в моє сполохане тіло наче голки. Так і мала бажання виколупати всім зіниці.

— Повтори сказане.

Самовпевнений вигляд вчителя бентежив. Роздратування розливалось венами наче та лава, обпікаючи все на своєму шляху.

— Не можу.

Якби я дивилась у дзеркало, то точно побачила б там не емоційність та зухвалість. Судячи з нестримного обурення містера Корлі, все так і було.

Чолов’яга склав на грудях широкі та неприємні на вигляд руки, що виглядали з-під закочених рукавів брудно-коричневої сорочки. Сиве волосся незграбно зализане надто пахучим гелем, що в товарному відділі магазину коштував не більше п’яти доларів.

— Поясніть.

І цей погляд, наповнений бажанням лупцювати дітей, що відмовлялись вчити кляту історію.

— Не можу, — я знизала плечима та не поспішаючи збирала речі до рюкзака. Відчутність нудоти в горлі ставала ще більше. — Мені потрібно до медпункту.

Я піднялась з місця та обійшла парти, виходячи з кабінету. Вчитель збентежено споглядав за кожним моїм рухом, доки тіло не опинилось в коридорі. В цю секунду я навіть не замислилась чи вплине це на мою успішність.

Наче мене це хвилювало тепер.

«Тобто ліки не допомагають?»

Я спинилась в порожньому коридорі, діставши телефон з кишені джинс.

«Блювала вчора ввечері та сьогодні вранці»

Мої ноги понесли розгойдане тіло до вбиральні. Рюкзак опинився на підлозі, а в долоні вже стікала холодна вода з-під крана.

Я прикрила очі, намагаючись проконтролювати порив нудоти. Плеснувши собі на обличчя воду, відчула незначну прохолоду й сумнівне полегшення.

Я піднесла пальці до губ, відчуваючи як м’язи помітно слабшали й віддавали пекучий свербіж.

Постійне бажання блювати не давали нормально поїсти, не кажучи про повноцінну порцію хоча б чогось. Я сперлась руками на майже білу раковину, помічаючи в ній безліч подряпин, іржавих ручок крана й краплі води. Мій погляд спинився на відображенні в дзеркалі. Всього на мить, але були помітні сліди безсонної ночі під очима.

«Це нормально. Так виходять токсини»

Тяжке повітря вивільнилось з легені. Я присіла поруч з рюкзаком й моя рука потягнулась до невеликої кишені, де лежав пластиковий контейнер ще менше. Біла пігулка, нагадуючи знеболювальне, випала на долоні.

Я відчувала вдячність та одночасно пригніченість, бо за словами Томаса (і Едвіна, котрий передав їх) – ці пігулки мали допомогти мені покращити стан. Після того вечора з хіпі.

«Пам’ятаєш? Три рази на день»

Написавши щось нерозбірливе «дякую» Моргану, я відклала телефон, знову підійшовши до раковини. Нахилившись, я набрала до рота води й туди ж запхнула пігулку.

Вії знову ставали важкими, а світ перед очима темнів, кружляв й знову ставав на місце. В ці секунди я не відчувала нічого, окрім бажання спокою та захисту. Ні першого, ні другого не було в моєму житті досі.

Телефон знову завібрував. І в думках зародився гнів до хлопця, бо скільки ж можна мене дратувати.

«Бунтівне дівчисько з фіолетовою прядкою»

Я вже збилась з рахунку, котрий раз телефон розвивали дзвінки Уітні Ламберт. І котрий раз я не брала слухавку, просто не бувши готовою заговорити.

«Правда» Томаса не тільки збила мене з пантелику, але й змусила замислитись над подальшою дружбою з тими двома.

«З тобою все гаразд?»

На екрані висвітилось повідомлення від неї ж, але відповідати я не збиралась.

Знаю, тікати вічність це безглуздо. Я лише чекала слушний момент.

Попрямувавши до дверей, я вже потягнулась до ручки. Але їх відкрили першими з іншої сторони.

Мія.

Дівчина застигла в несподіванці й всього на мить підняла до мене не емоційний погляд, одразу ж підійшовши до дзеркала.

— Захворіла? — трохи хрипуватий, але все той самий високий голос колишньої подруги. Я обернулась в прорізі дверей, спостерігаючи за тим, як вона мила руки. Мія підняла очі, але в них я не помітила презирства чи щось інше. Здалось, що вух торкнулась щира зацікавленість.

— Яке тобі діло?

— Вигляд не дуже.

Ні, це точно не турбота. Мія Прістон ніколи не думала про інших, лише за себе гарненьку та бідненьку. Так було завжди. Так буде й надалі.

Я вийшла до коридору, на мить сіпнувшись від несподіваного дзвінка. Гул учнів моментально заполонив простір, як і їх тіла. Опинившись поблизу своєї шафки, я втомлено розпихувала зошити та папери, здавалось в такі моменти сто списаних аркушів важили декілька кілограмів.

Французька.

Треба було наздоганяти програму, бо навіть додаткові предмети (ті, котрі я брала, аби пізніше з’являтись додому) впливали на єдиний бал в документах. Можливо, варто було попросити Томаса стати моїм репетитором. Але ж він візьме додаткову плату. Ще й нагримає.

— Енні, — на моє плече лягла тепла й важка долонь. Я обернулась, зустрівшись з усміхненими очима Річарда. Я не розуміла, чому він мав бажання підходити, говорити. Бо я точно цього не відчувала.

З моїх вуст не прозвучало нічого, навіть привітання. Замість того я тупо гляділа на хлопця, поки його брови не зустрілись на переніссі.