Розділ 22 | Брехати

27 листопада 2019 року. Середа.

Білі хмаринки, що нагадували солодку вату, повільно пропливали небом. Я сперлася спиною на двері машини, відкинувши назад голову і спостерігаючи за блакитним небом. Це недовге дозвілля здавалося мені заспокійливим, поки ми чекали на Едвіна. Він мав перездати математику, бо вчитель вирішив, що той списав.

— А ця твоя Мія даремно часу не гає, — почувся поруч голос Уітні, на який я з цікавістю обернулася. Вона вказала на невеличкий скейтпарк, що розташований просто навпроти школи. Зазвичай там було багато народу, переважно підлітки років тринадцяти. Але цього разу містечко зайняла футбольна команда разом із групою підтримки (куди ж без них). Наші королі «Червоного Дракону», щоб їх.

Мія присмокталася до новенького хлопця немов п'явка, забувши свого «колишнього», якого до цього тягала з собою всюди так само. Річарда якраз таки не було серед цієї еліти, як не дивно.

— Це не той самий псих, що побив старосту? — звернулася я до подруги, не зводячи очей з Мії та її компанії. Вони прогнали хлопців зі скейтами заради того, щоб просто постояти?

— Так, він самий. — Кивнула шатенка, так само спостерігаючи за ними, — І уяви, директор нічого йому не зробив. Жодної догани, родичів до школи тощо.

— Чому? — здивовано запитала я.

— Він син якоїсь шишки Окленда. Його батько торгує чи то зброєю, чи то ще чимось незаконним.

«Лілі Діас номер два, — іронічно промайнуло в думках. — Цікаво, на нього теж полює Джеймс?»

Після слів Уітні я повільно перевела на неї погляд, ніби чекаючи чогось ще. Дивно, що вона не була популярною в цій школі, бо її батько мав при собі славу не меншу. Та що там слава, навіть сам Джеймс Купер понад життя бажав того звільнити. Хоча він же й засадив Ламберта за ґрати.

«Роздвоєння особистості?» — подумала я, згадуючи неприємне обличчя.

Едвін вийшов із будівлі через кілька хвилин. Він люто твердив, що той не списував і його безпідставно змусили перездати. Але він довів учителю, що все вивчив.

Поки друзі з палким інтересом щось обговорювали між собою, мою увагу привернув дивний тип, який перебував за огорожею. Він нервово топтав під ногами землю, викурюючи сигарету. Обличчя мені не вдалося розгледіти одразу, оскільки цигарковий дим завадив цьому.

Я продовжувала вдивлятися в невідомого (або навпаки) мені хлопця, поки той усе ж таки не перевів свій погляд прямо на мене.

Морган?

Я спробувала перекинути погляд на щось інше, але в ту мить ніщо так не привертало уваги, як Том.

«Якщо тебе вбити, більше не доведеться страждати»

Я прикрила очі, відчувши печіння у скронях. Голос Моргана часто лунав в голові. Після того вечора.

Яскраві промені грали на обличчі й у волоссі брюнета, створюючи блиск. Видихнувши чергову порцію сірого диму, при цьому задерши догори підборіддя, Том не спускав з моєї персони уважного погляду. І все чекав хоча б єдиної емоції на моєму кам'яному обличчі. 

— Енні, — мого плеча торкнулась тепла долонь. Я обернулась, зустрівшись із схвильованими очима Уітні. — Як ти себе почуваєш?

— Стосовно цього, то більше я не піду з тобою на твої вечірки, Ламберт, — на моєму обличчі грала неемоційність, хоч тіло й пам'ятає нещодавній ранок.

У скронях досі пульсувало, нагадуючи про нестерпний біль. Я не могла нормально спати, бо коли закривала очі бачила туман, вогонь і його. Я бачила Тома у сновидіннях і щиро дивувалась цьому. 

— Ми, справді, не думали, що тобі так стане погано... — дівчина винувато опустила очі, слідом направивши їх за мою спину. Всього на мить. — Едвін та я дуже переймались за твій стан.

— Можливо у твоїх друзів-хіпі спорчений алкоголь, якщо я досі не можу нормально їсти.

Друзі переглянулись, досить дивно прочитавши в погляді один одного щось, що я не розуміла.

Я не знала точно, чи пам'ятала закінчення вечору в той день з хіппі. Шум залатав вуха, не даючи спробу схопитись за ту тоненьку ниточку. Якби я тільки схопилась, обов'язково згадала б.

— Енні, нам час, — промовив Едвін, засунувши руки до кишень. — Нажаль, я не можу тебе підвезти.

Мої брови зійшлись на перенісі, а всередині тицьнула образа.

— Чому?

— Дещо треба зробити в батьків. Вибач.

Уітні піджала губи, винувато торкнувшись мого плеча. Вони сіли та поїхали, залишивши моє тіло прямісінько на парковці.

Злісно втягнувши в себе повітря, я попрямувала до виходу, міцніше стиснувши лямку рюкзака. Я намагалася пройти повз хлопця настільки швидко, аби той не помітив мене, що тікаю від нього подалі. Тільки-но огорожа опинилася позаду, а моя особа намагалася нахабно пробратися повз Моргана, як тут він підхопив мене за лікоть однією рукою.

— Ти ж побачила мене, — трохи втомлено, але не без серйозності в голосі промовив хлопець, заглядаючи в мої очі.

— Так, і намагаюся уникнути цієї зустрічі, як бачиш, — фиркнула у відповідь я, звільнивши руку.

— Прогуляємося? — коротка усмішка прослизнула на його губах, але тут же зникла. Карі очі допитливо втупилися на мене, не даючи вибору. 

Я погодилася, скоріше, від несподіванки. Серйозність на обличчі Тома рідко можна було зустріти.

— Ти досі з ними товаришуєш? — Том на мить поглянув назад до парковочного місця, де я стояла з друзями, згодом перевівши очі до мене. Я здивовано випнула очі, не розуміючи його слів. — Уітні Ламберт і той, з дредами. 

— Едвін...

— Напевно. То чому?

— Не розумію твого питання.

— Після вечора з їх друзями-хіпі. — Я спинилась, коли ми майже дійшли повороту. Я уважно заглядала в його очі, шукаючи хоча б якусь відповідь. — Ти... геть нічого не пам'ятаєш?

— Що я маю пам'ятати? І... звідки ти знаєш про ту вечірку?

Морган дивно усміхнувся, здивовано розглядаючи моє обличчя. Через мить він торкнувся подряпини на моєму обличчі, змусивши скривитись від неприємного дотику.