Розділ 21 | Туман у вогні

Гучна музика, що розливалася по тілу кожного охочого танцювати й того, хто стояв осторонь, несподівано вщухла, викликавши обурення й невдоволення натовпу. Почулися протяжне «у» і кілька необразливих лайок. Але вони різко змінилися на крики, а потім і зовсім більшість тікала геть із підпільного притулку хіпі. Принаймні, вони намагалися втекти.

Несподівано для Енні її рукав хтось із силою потягнув на себе, закликаючи йти разом із ним. А як виявилося пізніше – з нею. Спочатку дівчина не зрозуміла, що від неї вимагала Уітні, аж доки та знову не смикнула її за рукав світшота та гнівно проричала:

— Не стій наче стовп, Енні! Нам потрібно забиратися!

Серед криків натовпу, що розбігався, голос подруги був швидкоплинним і майже не почутим. Як би не намагалася Енні зрозуміти слова схвильованої подруги, все було марно. Вона хотіла розібратися, чому кожна клітина тіла була настільки розслабленою, а мозок віддавався ейфорії.

Пролунало декілька пострілів, що змусили всіх замовкнути й заклякнути. Уітні відчувала, як її ноги ставали важкими, а руки віддалися сильному тремтінню. Ще й Енні не в собі.

Натовп хіпі ставав рідшим. Хто ховався за меблями, хто лягав на підлогу за наказом невідомих.

До головного залу увійшли кілька десятків чи то чоловіків, чи то жінок, одягнених в однакові червоні костюми. Їхні обличчя приховували маски у вигляді зайця, які вселяли непідробний страх. З боку це виглядало б комічно, якби не автомати в їхніх руках. Вони оглядали приміщення, розшукуючи ватажка цієї вечірки, не роблячи зайвий крок. Усе відбувалося тихо.

— Чорт, давай за диван, Енні, — прошипівши подрузі на вухо, Уітні знову смикнула руку Енні, повзаючи по підлозі.

— Які зайчики! — захоплено заволала Берінгтон, немов вона побачила щось миле. Хоча це взагалі не так.

— Ти де так накидалася? — але обурені слова Уітні та не почула, розглядаючи групу людей у червоних костюмах. Ті розділилися на кілька людей, які загрозливо підійшли майже до кожного, хто слухняно лежав обличчям до підлоги. І щоб точно ніхто не сіпнувся, приставили дуло зброї ближче до їхніх голів. Пощастило лише Уітні та Енні.

— Ну де ж ти, Красовський? — голос одного з чоловіків рознісся приміщенням немов хвилею. Якщо зняти його маску, можна було побачити глузливу усмішку, яка так і чекала на свою жертву в засідці.

Цей голос здався Енні надто знайомим. Але нишпорити в забитій чимось приємним пам'яті, дівчині так і не вдалося пригадати ім'я. Або принаймні обличчя людини.

— Я-я ж обіцяв, що все буде н-нормально, у н-нас усе д-добре, — хлопець, котрий Небо, весь тремтів від страху. Він підходив до головного в такому ж костюмі повільно, боячись оступитися.

— А ти в цьому впевнений? — знову усмішка, яку ніхто не побачив з-під маски.

Їхня розмова продовжилася, але вона не була цікава Енні. У її голові тепер чітко закарбувався цей знайомий голос. Роздратування, немов несподівана сверблячка, охопило дівчину, як слідом і отруйний гнів. Очима вона коротко пройшлася підлогою, виглядаючи нещодавно подаровану Уітні биту. Вона опинилась геть не далеко від них, достатньо, аби просто підповзти і схопити знаряддя.

Підняти голову для огляду виявилося дією не з приємних. Розум усе ще затуманений невідомими речовинами, які більше не викликали якесь задоволення. Тепер же Енні здавалося, немов вони перебували на кораблі. А той, своєю чергою, у відкритому океані, хитаючись на високих хвилях.

Більшість хлопців у червоних костюмах загрозливо направляли на лежачих автомати, стежачи за кожним їхнім рухом. А головний, судячи з усього, ближче до виходу, обговорюючи щось із Небом. Так вийшло, що Уітні сховала себе й подругу за широким, але низьким столом. Принаймні, їх ніхто ще не встиг до пуття помітити серед інших.

Але намагаючись міцно втримати рівновагу на карачках, дівчина все ж упевнено поповзла до своєї мети. Уітні щось гнівно й благально шипіла їй у слід, але та навіть чути не хотіла. Або, можна сказати, не могла.

Щойно дерев'яне руків'я знаряддя опинилося в слабких долонях білявки, Енні спробувала стиснути його у своїх руках якомога сильніше. Вона ледве піднялася на ноги, так само петляючи в бік головних. Багато хто був повернутий до дівчини спиною, що було для неї лише вдачею.

До неможливості підступна усмішка розповзалася на нещодавно невинному обличчі Енні. Тепер у її очах грав хитрий вогник, що встиг розпалити всередині неї особливий азарт.

Підійшовши на достатню відстань до невідомих людей, Енні гарненько замахнулася битою, піднявши її до свого плеча. Вона виявилася важчою, ніж можна уявити. І тільки-но Енні зібралася з думками (хоча там і збиратися не було кому), як наступної миті почувся глухий удар. Тіло тканинною лялькою звалилося на підлогу від важкого удару дівчини, яка на недовгі секунди затримала на ньому порожній погляд.

— Що за... — приголомшений такою несподіванкою, бос групи замовк, як потім і зовсім залився реготом.

Його співучасники здивовано дивилися то на свого командира, то на ненормальну психовану дівку. І як тільки їй вистачило сміливості вбити одного з них?! Хах, усе занадто просто.

— Заєць? — з нотками іронії вимовив хлопець, на недовго піднявши маску. Жоден мускул не здригнувся на обличчі дівчини, щойно її погляд вловив надто знайомі риси обличчя того, кого вона насправді хотіла грохнути. Тільки уявіть її розчарування... — Як мило.

Усе та сама глузлива усмішка, що не раз доставляла проблем. Все ті ж темні, немов непроглядна ніч, очі з іскорками знайомого азарту. Усе той самий... Том Морган.

Постріл і ще одна людина в масці впала мертво. Кров сочилась з рани, стікаючи на холодну бетонну підлогу. Том схопив Енні, відбігши в іншу кімнату. Народ заволав, намагаючись втекти та зберегти собі життя.

Почалась стрілянина.

Група в масках заблокувала виходи, наказуючи всім лягти назад та слухатись команди. Але один з «хіпі» дістав власну зброю, намагаючись прибрати перешкоду.