Розділ 20 | Енні та Хіпі

25 листопада 2019 року. Понеділок.

Салоном автомобіля гучно розливалася музика, яку наспівувала одна й та сама трійка, іноді пританцьовуючи в такт мелодії. Уітні сиділа за кермом, намагаючись не відриватися від дороги, виглядаючи провулки, які час від часу ми проїжджали. Едвін сидів поруч із нею, спереду, так само оглядаючи місцевість за вікном транспорту, що їхав.

Я здивувалась, коли Уітні сіла за кермо. І здивувалась, як легко Едвін пустив її у власне авто. Але дівчина показала мені тимчасове водійське посвідчення та заспокоїла мене тривожну.

Краєвид змінювався лише кілька разів; коли ми виїжджали з житлового району західного Окленда, я ніби відкривала для себе новий світ. За всі свої сімнадцять (а скоро і вісімнадцять) років мені доводилося бачити лише свою вулицю, школу і відділок поліції. А, ну ще штаб Алану та Бей Фарм, звідки ми діставали п'яну подружку. Попри те, що я єдина дитина в сім'ї (поки що), і зайнятися особливим мені було нічим. Я росла в суворих обставинах, строго за правилами. Це страшенно напружувало, але з цим я нічого вдіяти не могла.

Незабаром ми проїхали озеро Меррітт і, нарешті, центр міста. Сутінки настали досить швидко. Вогняні промені сонця відбивалися у великих вікнах офісних будівель. Окленд занурився в теплу атмосферу, попри свою небезпеку.

Я відхилилася на спинку сидіння, але одразу відчула дискомфорт у попереку. Потягнувшись рукою до місця, де мене і придавило, я натрапила на дивної форми предмет. Я мимоволі насупилася, але все ж дістала його. І це бита.

І чому я не помітила її на самому початку? Настільки маленька? Я взяла її до рук і розглядала зі звичайним інтересом, у думках запитуючи, навіщо вона Едвіну. Адже машина належала його матері. Що ще більше викликає запитань.

Покрутивши в руках дерев'яну биту, я помітила невеликий напис на самій руків’ї: «Енні Бер з любов'ю У. та Е.». Я здивовано насупилася, не розуміючи, до чого тут моє ім'я.

— Едвін, чого тут в тебе валяється зброя? Ним легко можна покалічити...

Хлопець з подивом зазирнув на заднє сидіння, де вмостилась я, та розчаровано відкинувся на власне. Уітні спочатку не зрозуміла його дій, доки не обернулась.

— Едвін! — вона вдарила його по плечу, сварившись. — Я ж просила надійно сховати!

— Я взагалі не думав брати сьогодні машину! Ось і поклав.

— Агов, мені хтось пояснить в чому річ? — Моє ім'я викарбуване не просто ж так. Мені було цікаво.

— Один із наших подарунків тобі на день народження. Замовила в одного чувака на Аламіді, — вона не відволікалася від дороги, скинувши колишню швидкість. Музику прикрутив Едвін.

— Серйозно?

Я усміхнулась з подивом, наче вперше побачивши річ.

— Це так незвично!

— Що, отримувати биту на день народження? — хлопець посміхнувся, обернувшись до мене. — Це ідея Уітні.

— Ні... Незвично отримувати подарунок.

На секунду я зловила сумлинку, але швидко огорталась. Подякувавши друзям, я вирішила взяти її з собою на сьогоднішню прогулянку. Принаймні, так говорила Уітні.

Машина загальмувала в темному провулку, що утворився через високі чотириповерхові будинки. Вони й слугували величезною тінню, не дозволяючи проникнути променям сонця у дворик. Стіни розмальовані графіті, сміття хаотично розкидане по асфальту, немов тут не прибирали вічність, а баки та контейнери давно заповнені пакетами. Двері машини по черзі зачинилися. Я обійшла транспорт, підійшовши до подруги. В її очах промайнув надто загадковий блиск.

— Куди ми приїхали? — невпевнено заговоривши до господині цього вечора, що й будувала нам плани, я з побоюванням оглядала брудне місце.

— Не панікуй, подруго. Ти в раю, — вона весело підморгнула мені.

— Гей! — я сіпнула її за плече, примушуючи звернути увагу. — Тільки не пити! Ти за кермом!

— Отож... — Едвін повільно підійшов до нас, відкривши залізну банку пива та зробивши декілька ковтків. — І я нічим не допоможу. А в Енні немає прав, тож..

— Ах ти... Гидкий пацюк! — дівчина з обуренням вдарила хлопця, звичайно, жартома. Едвін переможно всміхався, допиваючи алкогольну рідину.

Зітхнувши, Уітні прямувала до одних-єдиних дверей, що вели всередину занедбаної будівлі.

Старі залізні двері піддалися хлопцеві не відразу, понісши за собою неприємний скрипучий звук. Я увійшла останньою в будівлю, не спромігшись навіть притримати двері. Вони з оглушливим гуркотом зачинилися, змусивши всіх злякано обернутися в мій бік. Я, своєю чергою, тільки здригнулася, завмерши на місці. «Ой» — усе, що я зуміла із себе видавити.

Але друзі лише глузливо хмикнули, обернувшись. Я повзла за ними, розглядаючи порожній коридор, у якому світлом слугували невеликі лампочки, що звисали на дроті. Уітні звернула праворуч, де нам вже й здалося величезне, але майже порожнє приміщення. Як я зрозуміла з розбитих вітрин і давно неробочого ескалатора, що вів униз, ми перебували в занедбаному торговому центрі. Сподіваюся, не один із тих, у якому стався черговий теракт. Адже інших причин я не знаходила, чому він закритий.

Ми спустилися вниз сходами, майже в темряві, адже світло було лише в певних місцях. Потім знову кудись звернули та нарешті в одному з темних коридорів показалися мерехтливі вогники. Ми наблизилися ближче і зайшли в доволі просторе приміщення, яке освітлювали безліч розвішаних гірлянд.

Моя відраза від місця за короткий час змінилася на незрозуміле захоплення. На стінах розвішані яскраві плакати з незрозумілими мені зображеннями та малюнками, килими з дивними візерунками. Різних кольорів меблі: дивани, столи, тумбочки й шафи, набиті стопками журналів і книг. Ну, як книжок. Швидше, комікси або щось схоже на них. І мені це подобалося.

— Янголе! — надто солодкий голос невідомого мені хлопця, що несподівано з'явився перед нами, змусив насупитися. Він підійшов саме до Уітні, в наступну секунду обіймаючи її. — О, мій Янголе, ти прийшла!