Розділ 19 | Гнів або страх

Чоловік обернувся до неї спиною, спохмурнівши. Він вимкнув музику, спершись спиною на стіл. Енні підійшла слідом, не наважуючись підіймати очей. Вона розв’язувала бинт на руках, шморгнувши носом.

Домінік не міг відвести підозрілого погляду від дівчини, на мить застигши на її волоссі.

— На зло Адаму змінила зачіску? — на його вустах розтяглась глузлива посмішка. Енні гмикнула, торкнувшись пасм.

— Схожа?

— Надто, — кивнув чоловік, також розв’язуючи собі бинт. — Коли обрізала?

— На початку жовтня.

— Пофарбувала?

— Цього літа.

Чоловік весело гмикнув, на коротку мить знову кинувши погляд до дівчини.

— Певно, Адам сильно гнівався.

— Було не до того.

Вона вже не мала при собі ту минулу посмішку, щось всередині бентежило й чоловік не розумів що саме. Це дратувало – не змога розпізнати емоції, не змога почути правду з її вуст.

— Варто частіше тренуватись. В тебе слабкі м’язи.

Дівчина іронічно засміялась, кинувши бинти поруч. Вона вмостилась на м’яку підлогу та підсунула коліна ближче, схиливши на них голову. В синіх очах, що нагадували глибини буйних морів, проглядалась болісна порожнеча, водночас з тихим буревієм.

— Я помітив зміни в тобі, — стиха промовив чоловік, неусвідомлено торкнувшись власного шраму. — Сумніваюсь, що це щось несерйозне. Ти відсторонена. Але гнів, котрий я побачив…

— То був страх.

Її сині очі приткнулись до підлоги. Тиша огорнула порожнє приміщення на деякий час.

Густі брови чоловіка зійшлись на переніссі. Очі торкались стелі, стін, але не її. Тільки коли думки наповнювались питаннями. Тільки коли він не міг на них віднайти відповіді.

— Що тебе турбує?

Дівчина лише сумно розтягнула вуста, що майже нагадували посмішку. В наступну мить Енні кинула на чоловіка підозрілий погляд та спитала:

— Ти нікому не розповіси?

Трохи здивовано, але Домінік погоджено хитнув головою.

— Я постійно відчуваю себе в небезпеці.

— Тобто? — Домінік сів поруч, намагаючись зловити її погляд. — Тебе хтось ображає?

— «Альянс».

Його погляд потемнішав.

— Я постійно натикаюсь на нього. Мене це бентежить… Ще й Дж…

Дівчина запнулась на мить, але більш стримано продовжила:

— Є один чоловік. Він шантажує мене вже понад два місяці. Погрожує життям, мамою, свободою…

— Хто він?

— Джеймс Купер.

Тиша зжирала вуха. У скронях пульсувало, але Енні лише тяжко випустила повітря, продовживши:

— Він засновник… організації…

— «Алан». В курсі.

— І знаєш, що він працює в суді?

— З Деметрою Сторінґ під ім’ям «Ернест Джонсон».

Енні бентежно здивувалась, як спокійно про це говорив чоловік. Її більше злякало не те, що він знав. Ні, а те що нічого не робив.

— Вони досить близькі, ти знала? — промовив Домінік, злегка всміхнувшись. Дівчина спохмурніла, хитнувши головою.

— Наскільки близькі?

Усмішка на грубому обличчі чоловіка стала ширше й хитріше.

— Надто близькі.

— І навіть зараз? Вона вагітна від батька й вони…

— Я навіть помічаю іронічну схожість в житті Адама, — чоловік хрипло засміявся, і згодом прочистив горло. Енні лише допитливо дивилась на нього, але Домінік відмахнувся: — Якось зрозумієш.

Вона знизила плечима, відвернувши погляд.

— Чим він тебе шантажує? Якою свободою?

«Його зовсім не здивували слова про життя?» — проскочило в думках дівчини, але вона лише відповіла:

— Обіцяв допомогти втекти.

— Ти пам’ятаєш, що можеш мене просити про будь-що: зброя, гроші на навчання. Будь-що. Але не втеча.

— Знаю, ти не даси мені втекти. Тому й повірила йому.

— Ти така наївна та нещасна?

— Так.

Гірку правду приймати складно, особливо коли вона твоя. Наївність не страшне відчуття. Це легка довіра, не забиті тривожністю думки. Гірше, коли довіра вщент розбивається й причиняє біль. Тоді всередині виникає порожнеча, розносячи тілом гнітючість.

— Через що нещасна?

«Що з ним не так?»

— Ти знаєш… — вона довго дивилась на нього, здивовано відчувши всередині ніяковість повторного пояснення очевидного. — Але я боюсь, що знову відчую даремні очікування. Боюсь… смерті.

— Не тільки через «Алан», так? — Енні погоджено кивнула, сховавши очі. — Чому тебе лякає «Альянс»?

— Вони небезпечні. Їх всі бояться.

— Але ти не «всі». Я питаю саме тебе. Хочу почути саме твою причину страху.

Чому ми завжди боїмось невідомого? Ми не знаємо, що очікувати. Якби страх можна було переправити на цікавість. Цікавість відвідати невідоме, дізнаватись без остраху бути пійманим, бути вбитим, бути щасливим. Чи страх це спосіб захисту?

— Джеймс налякав мене, а я й повірила.

— Ти контактувала з «Альянсом»? — Домінік вперто споглядав на дівчину, не відводячи синіх очей. Енні довго вагалась з відповіддю на кожне його питання. Наче від того могло б щось змінитись.

— Я бачила, як вони вбили людину. Вони направляли на мене зброю, наче я мала бути наступною.

Чоловік спохмурнів, бажаючи деталей.

— Коли вбили дівчину з моєї школи – Лілі Діас. Тоді, в туалеті, той хлопець… так безжально її вбив. Холодно. І навіть рука не тремтіла. А потім змусив тремтіти від страху. Хапатись думками за життя.

— Він направив на тебе зброю? — перепитав Домінік, на що дівчина лише кивнула.

— А ще я часто бачу їх поблизу дому. Це бентежить. Я не відчуваю себе в безпеці.

Та чи гірше «Алан» за тієї таємної та такої небезпечної організації «Альянс»? Якщо з першою Енні довелось зіткнутись власноруч, то про другу вона дізналась лише з вуст боязливого та норовливого чоловіка з прихованими татуюваннями та майже ніколи не причесаною бородою. Чи чесний з юною дівчиною Джеймс Купер, що видає з себе адвоката в головному суді Окленда? Хоча б вдруге.

— Ти б могла скористатися Джеймсом та зберегти собі декілька цікавих записів про…