Розділ 18 | Тир

22 жовтня 2019 року. П'ятниця.

Яскраві проміння сонця пробивались скрізь віконне скло, освітлюючи темні куточки коридора. На годиннику майже восьма ранку. Я поспіхом пережовувала залишки бутерброда, натягуючи конверси.

— Адам сказав бути о шостій.

Деметра завжди підкрадалась непомітно. Я обернулась до жінки, кивнувши.

Вона спустилась зі сходів, кутаючись в домашній халат. Вигляд вона мала не з найкращих. Завжди причепурена та вимазана косметикою зараз стояла з невиспаними очима та брудним волоссям, що був скріплений невеликою шпилькою.

Відтепер цю жінку почало нудити частіше, особливо вранці. Від цього її нервова система стала більш чутливою. Батько не свариться, але ходить осторонь жінки. Всіляке намагається піклуватись про неї.

Я ж милувалася картиною всюди встигаючої жінки: і поблювати в ванній, і виступити з обвинуваченнями в суді. Яка молодець. Аби ж мене не діймала, коли стає сумно, то взагалі була б золота.

— І чому ти все ще тут?

В її голосі відчутна огида, з якою вона оглянула мене з ніг до голови та обернулась назад до сходів. Тяжко видихнувши повітря, Деметра піднялась на другий поверх. Я застигла в легкому здивуванні, споглядаючи їй в слід.

Після маминої смерті, Деметра одразу з’явилась в цьому домі та житті батька. Хоча щодо останнього я сумнівалась, бо можливо вона завжди була в житті Адама.

Якийсь час Демі намагалась влитись в роль «матері», але швидко зрозуміла що я не була їй «підвласна». Отож Деметра Сторінг часто користувалась насиллям та агресією, але окремо від батька. Давала час «перепочити» у вигляді шматка замороженої курки чи льоду після гарненького ляпаса.

Я вийшла з дому, діставши телефон. Номер Едвіна я вже запам'ятала, а отже хутко подзвонила хлопцю, крокуючи сонячною вулицею. Як і завжди з сусідів нікого не було видно.

— Не маю бажання будити це страховисько, — промовив він, знаючи, що я можу запропонувати. Я всміхнулась, накинувши рюкзак на плечі.

— Гадаю, їй буде дуже кепсько. Візьми аспірин, їй точно знадобиться.

— Їй кепсько вже, бо мадам Ламберт вчора заходилась криками на мене. Хоча це ж не я споїв її доньку.

— Я тебе підставила, вибач.

Тим, що відправила його самого на розтерзання матері Уітт.

— Тому сама її буди.

— Едвіне, ти жорстокий. Ти знав про це?

Моя посмішка сповзла з обличчя, коли ноги перетнули сусідню вулицю і на очі натрапив знайомий фургон. Чоловік у футболці нагадував того з татуюванням «Альянсу», викурюючи сигарету. Дим піднявся в небо, коли окурок полетів на асфальт й розчавився під тиском чоботу. Я застигла на місці, недовгий час перебуваючи наче під снодійним.

— Енні? Ти тут?

— Так... — я розвернулась в інший бік, крокуючи не надто швидко. Всередині відчувся шалений стукіт серця. Я не хотіла, аби мене побачили. Я не хотіла до рук «Альянсу».

«Я не жахаюсь Альянсу. Я боюсь лише смерті».

— Едвіне, — мій голос почав тремтіти. Я оберталась кожну секунду, сподіваючись, що мене не помітили. — Забереш мене від магазинчика?

— Я до Уітні не буду їхати.

— Вона тобі цього не пробачить.

Я кинула слухавку, відчуваючи як всередині запалювався вогонь. Я не розуміла несподіваної тривоги. Чому так різко почала боятись «Альянсу»? Вони не переслідували, не грозили смертю, не шантажували. Я повинна боятись «Алану», але натомість відчувала зовсім протилежне.

Форд віддав зброю, в надії що я зможу себе захистити. Але як захищатись, коли весь тремтиш від страху? Та й тим паче коли зброя надійно захована в шафі з одежею.

Захищатись руками? Я слабка, але не зовсім беззахисна. Виставити кігті та кулаки

За пів години Едвін все ж приїхав. Він помітив мій стривожений стан, але я відмахнулась. Сперла все на безсонну ніч.

По дорозі до дому Уітні, хлопець заскочив до аптеки. Щось сказав за знеболювальні та аспірин. Я лишилась в машині, втомлено роздивляючись люд, що проходив повз. Мої очі опустились до екрана мобільного телефону.

Електронний щоденник пустував та благав бодай одну оцінку. Мені грозили дзвінком батьку та бачили страх в моїх очах перед ним. Я намагалась наздогнати все те, що впустила за період дружби з Уітні та Едвіном. Але що не скажи за хлопця – він встигав все: і догодити впливовим та суворим батькам, і вести успішність для університету, і витягати з похмілля недобросовісну бунтарку з фіолетовими пасмами.

Я видихнула повітря, діставши з рюкзака товстий зошит і олівець. Математику обіцяв підтягти Едвін, тож перескладання самостійних робіт лежала на його плечах. Звісно, що не за «спасибі», бо його в кишеню не покладеш.

Залишився французький, котрий я обрала як додатковий предмет, або ж як причину залишатись довше в школі. Так було до того, як я зустрілась з «Аланом». До того, як життя обернулось в купку проблем.

— Дідько…

Я відкинулась на сидіння, на декілька секунд прикривши очі.

Знову повертатись до минулого «плану», котрому я слугувала довгі роки. Вивчитись й переїхати подалі від Окленда, батька. І знову ж таки, це був план до того як зустрілась з «Аланом». До того, як Джеймс Купер обіцяв свободу. Тим самим зруйнувавши власну ж обіцянку.

Мої очі приткнулись до фігури справа.

Хлопець розслаблено спирався ліктями на сидіння мотоцикла. Через чорний з червоними лініями шолом неможливо було побачити обличчя, але його головна частина була обернена до мене. Біла футболка з довгим рукавом обтягувала м’язи грудей та рук, демонструючи рельєфи тіла. Його пальці торкнулись скла й підняли його догори, показуючи знайомий погляд.

Смарагдові очі ще довгий час видивлялись в моїх, наче щось шукали. Форд блимнув одним оком, розтягнувши вуста в тій же доброзичливій посмішці. Дене світло виблискувало в вікнах закладу, кидаючи сонячних зайчиків. Він вирівняв спину й завів мотор мотоцикла, що наче лев, чий рик рознісся вулицею, заповненою людьми й проїжджими машинами.