Розділ 16 | Суд над справедливістю

20 листопада 2019 року. Середа.

— За наданими коли вас арештували, ви перебували вдома, — тембр голосу судді був рівномірним та відчутним. То був чоловік із сивим волоссям та без бороди, чий суворий та напружений погляд заполоняв приміщення.

— Так, тому підтвердження є письмовий доказ від дружини — Емілії Ламберт.

Я відчувала, як сильно Уітні стискала мою руку. Її тіло було напружене, а очі мокрі від нещодавніх німих сліз.

— Ми знову повертаємось до минулого, — із його грудей вирвався знесилений видих. Переглядаючи величезну зшиту справу, перегортаючи листки один за одним, вираз обличчя судді не змінювався. — Ви перебуваєте майже рік під наглядом у в'язниці. Адвокат Джонсон запросив відновити справу. Дайте відповідь, Ернест Джонсон, на моє питання: для чого вам знадобилось віновлювати слухання?

Стілець посунувся і видав неприємний скрегіт. Тяжко піднявшись з місця, Джеймс привітно хитнув головою до судді та взяв до рук папери.

— Пане суддя, минулого року сторона обвинувачення донесла неправдиве твердження стосовно місця перебування мого клієнта, — шурхіт паперів та його надто впевнений говір. Я мала приглушити ненависть та огиду, бо клієнтом Джеймса Купера (той, хто Ернест Джонсон) був батько Уітні.

Мій погляд приткнувся до дівчини, котра не зводила стурбованих очей від потилиці батька. Алекс не міг обернутись, але відчував присутність доньки. Вочевидь, їхні стосунки були теплими.

«— Мама відмовилась навіть прийти на його слухання, не те щоб говорити, — її пригнічений голос болісно відгукнувся всередині. Зазвичай весела та безтурботна дівчина одного вечору заливається гіркими сльозами, подзвонивши та благаючи підтримки й присутності. — Я не можу йти сама. Я піддамся емоціям і мене виженуть з залу.

— Я піду з тобою, — я бачила її напружені плечі, як її тіло відштовхувало світ. Я торкнулась її холодної руки, помітивши сиріток, що пробігли її шкірою. — Щоб не сталось, ти завжди можеш розраховувати на мою підтримку.

Дівчина підняла голову, зустрівшись із моїм занепокоєним виглядом. Зелені очі, наче оливки, налиті сльозами. Чорна туш стікала рум’яними щоками, коли такого ж кольору ніс шморгав раз за разом.

— Ти наче панда, — я усміхнулась, краєм рукава витираючи чорні сліди під її очима. — Або записалась до якоїсь рок-групи і не сказала мені?

Дівчина посміхнулась, діставши серветку. Через мить я притулила її ближче, стикаючи в теплих обіймах. Її руки замкнулись позаду, я відчула як її дихання ставало рівномірним.»

Ніколи так серце не боліло за людину. Я не мала близької душі донедавна, а тому ніколи не боліло так пекуче та нестерпно.

— Як стало відомо, Остін Маріс, котрий надіслав повідомлення до поліції, місяць тому був затриманий за продаж Морту. Це є у доданій справі, — після його слів суддя почав нишпорити в паперах. — Після допиту виявилось, що Остін Маріс працює разом з організацією, про яку ви точно чули.

Суддя підняв очі до адвоката, його брови зійшлись на переніссі.

— «Альянс».

Суддя спохмурнів, уткнувши очі до столу.

— На допиті йому було задано лише одне питання, з приводу справи Ламберт. Остін Маріс зізнався, що організація змусила виконати їх умови. Після арешту Остін помер від вогнепальної зброї.

— Отже, єдиний свідок у справі Ламберт помер після того, як розповів... правду. — Суддя хитнув головою, спершись підборіддям на замкнуті пальці рук. — Чи є будь-яке підтвердження його слів?

Ось тут зловтішна усмішка розповзлась на обличчі адвоката, котрий самовдоволено хитнув головою та підніс старому чоловікові лептоп та увімкнув відео.

На деякий час приміщення огорнула тиша. Шурхіт паперів інколи торкався вух, разом з ним і клацання клавіатури. Мої очі почали блукати присутніми слухачами. З лівої сторони лав на передіх місцях сиділа Деметра, котра уважно звірялась зі словами Джеймса та власним листком. На мить здалось, що жінка була автором тих слів і засновником ідеї визволення Алекса. Хоча насправді я точно не могла знати.

Я кинула очі ліворуч від плеча, де помітила знайомі обриси обличчя. Згорбленний ніс, зморшкувате чоло та на перший погляд суворі очі — Домінік. Його погляд був спрямований на Джеймса, Алекса та суддю.

Його обличчя не видавало жодних емоцій. Його широке та міцне тіло невимушене, але спина прилягала рівно до спинки дерев'яних лакованих лав.

Чорний костюм підкреслював його риси обличчя, додаючи грубості. Синя, наче море, краватка вирізнялась і здавалась зайвою. Але чомусь не тут, не зараз.

Я пам'ятала нашу з ним першу зустріч. Задовго, як мені почав подобатись тир.

Мені було менш ніж дванадцять, мама ще була жива, а батько... а він був батьком, котрий прислухався до любої донечки та, навіть, в один день дозволив з'їздити разом на полювання.

Він зібрав рушницю, одяг. Матуся надягла на мене чудернацьку панаму в камуфляжі та такого ж забарвлення штанці. Ми виїхали рано. То була величезна галявина, де висока зелена трава лоскотала ніс та щічки, коли в неї ховалась.

За машиною тата приїхала інша, чорна. Пам'ятаю, як з неї вийшов кремезний чоловік, з нахмуреними бровами та тонкими рожевими губами. Я сховалась за татка, коли очі застигли на його обличчі: від самої брови й до початку ямки над губою простягався бридкий та давно загоєний шрам. Наче від кігтя. Я тільки й думала, що зараз той чоловік схопить довгий срібний меч та почне нищити все живе та прекрасне на своєму шляху. Як гілочки на деревах падають донизу, як листочки в'януть на очах.

Але страхітливий чоловік розвіяв мою бурхливу уяву розповідями про подорожі на єдинорогах по веселці за горщечком золота із його дружньою ордою інших веселкових створінь.

Навіть якщо я вже не вірила в єдинорогів.

Він посміхався щиро, невимушено. Його сині очі нагадували дві майже прозорі перлинки, в яких грала ніжність. Ми разом збирали хмиз для вогнища, розпалювали його та насаджували на тоненькі гілочки великий та солодкий зефір. Руки бруднились і він люб'язно мив їх у ставку неподалеку. Він розповідав казки та сварився на інших, коли ті хотіли гиркати на «Чарівну Принцесу», як він говорив.