Розділ 15 | За межами

До вух лунала приємна музика. Аромат кави заполоняв простір, надаючи спокій. Мої пальці незграбно закривали вже останній стаканчик з кавою, перед тим, як я збиралась йти.

Кав’ярню «Марсель», котра мені так подобалась раніше, закрили. Але на її місці з'явилась найбільш затишна. Помаранчеві та червоні кольори замінили на темно-зелені: м'які диванчики, стільці та стіни. Одна з них виконана в об'ємних листках штучних ліан. А на поличках розміщались справжні рослини. Графітова підлога та чорний бар доповнював атмосферу.

Стало краще.

— Енні, — бадьорий чоловічий голос змусив обернутись. В мить я зустрілась з синіми очима, наповнені легким здивуванням та щирості. — Радий бачити.

— Домінік, — я усміхнулась, впізнавши грубі риси обличчя і все той же помітний шрам. Аромат тютюну та гіркого одеколону вдарив в ніс, нагадавши не першу зустріч. — Не очікувала вас побачити.

— Як справи?

Він засунув руки до кишень синього жакета, з цікавістю обдивившись мене з голови до п'ят.

— Чудово. Взяла каву друзям, — я забрала підставку разом зі стаканчиками та збиралась покидати приміщення. Чоловік люб'язно відчинив двері, пропускаючи мене.

— Як тобі моя кав'ярня?

— То це ваша? — я здивувалась, ще раз оглянувши маленьку будівлю поруч зі скляним офісним. — Раніше тут був «Марсель».

— Знаю. Мені не подобався минулий вид. Тож вирішив викупити. Зробив під свій лад.

— У вас чудовий смак на речі!

На мої слова Домінік посміхнувся, з подякою хитнувши головою. Він був незмінним: в погляді, рухах, в обличчі. Хоча багато кого лякав його великий шрам на половину обличчя, але чоловік не користувався їхнім страхом. Навпаки, своїми гарними вчинками він наочно показував людям, що добро може існувати навіть за потворною маскою.

— Давно тебе не бачив на чотирнадцятій вулиці, Принцесо, — він розглядав моє обличчя, певно, встигши забути його за невеликий проміжок часу. Але не забув.

— Не мала вільного моменту, на жаль, — я кидала очі до вулиці, виглядаючи друзів, котрі обіцяли підійти та забрати свої стакани. Але їх все ще не було. — Все ж таки я ще школярка і маю купу шкільних справ.

Звісно, що моїми справами раніше не було виконання шкільного завдання, а саме виконання прохання Купера та його песиків.

Домінік трохи спохмурнів. Він обережно торкнувся мого плеча та додав:

— Живучи в Окленді, треба змалечку знати як захистити себе. Тим паче коли небезпека може наздогнати навіть в домі.

Його слова торкнулись живого. Я не знала, чи він розумів моє становище у батьківській оселі, але сподівалась на інше. Я не бажала бути в його очах слабкою дівчинкою.

— Згодна з вами, Домінік, але я впоралась з небезпекою навіть голими руками.

Тепер він похвалить мене?

— Втрачати навички не корисно, — він підніс руку та неемоційно поглянув на годинник. — Буду радий тебе бачити на тирі. Якось зіграємо разом, Принцесо.

Востаннє він усміхнувся та пішов до скляних дверей. Я слідувала поглядом, доки Уітні не погукала.

— Де ви були? — я не сердилась, але вони не стримали обіцянку.

— Дзвонив батько, мав відповісти, — Едвін знизав плечима, коли Уітні не наважувалась забирати погляд від моєї спини.

— Ти знаєш цього чоловіка? — вона спохмурніла, взявши свій стакан.

— Так, це колись старий друг Адама. Але вони не спілкуються зараз.

— Чому тоді спілкуєшся ти?

— В нього є власний тир на чотирнадцятій вулиці, де він вчить мене користуватись зброєю. Я давно туди ходжу.

— Навіщо тобі вміння вбивати? — густі брови Едвіна зустрілись на переніссі.

Я замислилась всього на мить, згадавши слова чоловіка:

— Живучи в Окленді, треба змалечку знати як захистити себе.

Уітні лише хмикнула, не підтримуючи мою ідею. А я усміхнулась, замислившись про наступний похід до місця «відпочинку».

20 листопада 2019 року. Середа.

Тонкі пальці хутко застібали маленькі ґудзики, прикриваючи оголені плечі. В той час коли хижий погляд чоловіка не спадав з тіла жінки, розмістившись недалеко на дивані.

— Коли наступна зустріч? — басистий голос лунав стінами напівтемного кабінету. Сигаретний дим діставав стелі та сірих стін. — Я сумую, Демі.

— Нам час припинити зустрічатись, Джеймс, — її слова прозвучали монотонно, наче й зовсім неемоційно. Чоловік спохмурнів, але залишався на місці. — І кохатись.

Жінка підняла голову, зустрівшись з темними очима. Всього мить вона розглядала їх, як згодом підійшла до дзеркала.

— Дурне питання, якщо я скажу «чому»?

— Бо я вагітна, Джеймс. В мене родина.

— Чомусь ти не думала за це з початку наших зустрічей.

— Миттєвий спалах щось значить для тебе? — поправляючи золоті пасма, вона в полу оберт усміхнулась чоловікові, помітивши його хіть.

— Не думаєш, що ця дитина не належить Адаму?

— Такого не може бути, — вона знизила плечима.

— Тест на батьківство?

— Логіка.

Тиша огорнула приміщення не на довго. З вуст чоловіка вирвався глузливий смішок.

— І я хочу виростити дитину не в тих умовах, що й Енні.

— То все ж тебе жахає її доля? — в його очах промайнув вогник. — Отже, ти будеш гарною матір’ю. Доки тебе не вб’ють, звісно.

Хрипуватий сміх розлився кабінетом, болісно вдарившись в думках жінки. Вона обернулась до чоловіка з гнівними очима, недовго вивчаючи його набридливу та колючу бороду. При цьому Деметра намагалась залишатись спокійною.

— До речі, про неї, — Деметра намагалась залишатись спокійною, склавши руки на грудях. — Я сподівалась, що її не буде в цьому домі вже як декілька тижнів.

Чоловік підняв до неї байдужий погляд, докурюючи цигарку.

— Наче ти їй щось пообіцяв.

— Нагадай, чому ти змусила мене займатись школяркою, коли допомогти могла й ти самотужки?

Жінка видихнула повітря та підійшла ближче.