Розділ 14 | Майже спочатку

17 листопада 2019 року. Неділя.

Венами повільно розливався алкоголь, заповнюючи тіло. Воно віддавалось кожному ритму мелодії, що заполонила простір навколо. Тихі та повільні рухи пальців торкались оголених частин тіла — від шиї долоня спускалась нижче до ключиць, проводячи майже недоторкану лінію до плеча. Стегна малювали уявні хвилі, наближаючись до теплого тіла дівчини. Волосся то спадало на плечі, лоскочучи бліду шкіру, то колихалось разом із тілом. Попелясті кучері переплітались з чорними пасмами, де-не-де проглядались фіолетові прядки.

Неонові лампи освічували морок теплими кольорами рожевого, червоного, синього, фіолетового. Миготіння нагадувало пульсацію зліва в ребрах. Мозок наче ліг відпочивати, дозволивши серцю розслабити те напружене та змучене тіло. Думки вивільнялись з кожною прожитою миттю. Туман огортав свідомість, але вона не блукала. Вона не ховалась. Вона піддалась. Здавалось, так добре не було ще ніколи.

В момент неочікуваний дотик струму пройшовся тоненькою стежкою на спині, змусивши обернутись в танці та підняти очі. Запилені сині зустрілись із зацікавленими карими, що мертво вчепились в тіло дівчини. Біла сорочка не застебнута на останні два ґудзики, а рукава закочені по лікоть. М'язиста рука тримала скляний стакан з бурштиновою рідиною, в якій все ще плавали кубики льоду. На вигляд пухкі вуста на мить розтягнулись у знайомій їй посмішці, викликавши всередині шторм.

Рука підняла ще одну чарку, аби червона рідина знову просочила горло, але зап'ястя дівчини неочікувано спинили.

— Ти дуже п'яна, Енні Бер, — надривала голос брюнетка, намагаючись зловити її біглі очі. Вона здивовано витріщалась на дівчину, не добираючи слів, аби описати її справжню грубість. Як так?! — Вже треба додому, дорогенька.

Білява захитала головою, зловивши сильний вітер в голові. Він рвучко розгойдував всередині, змусивши відчути підступаючу нудоту. Втримавши себе на хитких ногах, котрі давно благали про м'яке ліжко, дівчина схопилась за барний стілець. Закинувши одну ногу на поверхню стільця, Енні схопилась вже за саму стільницю барної стійки.

— Господи... — Уітні закотила очі, осудливо спостерігаючи за витівкою подруги.

Нарешті подолавши вершину, Енні опинилась на барному стільці, знову в ритм мелодії хитаючись зі сторони в сторону. Стегна віддавались музиці, рухи становились плавними. Піднявши свій недопитий напій, Енні направила запалений погляд далеко прямо, зустрівшись з тими темними очима.

— Том Морган! — викрикнула вона. Густі брови здивовано підлетіли. — Знову бісиш, паскудний тип!

Уітні нахмурилась, озираючись по сторонах.

— Знову як той пацюк стежиш за мною! — вона спорожнила чарку, силою стиснувши вуста, відчувши як рідина обпікала горло, спускаючись нижче. — Я ненавиджу тебе... Том!

— Ну все, годі, — Уітні потягнулась до подруги, силою стягуючи ту зі стільця. Покликавши на допомогу Едвіна, вони разом опустили Енні на підлогу, без спроб вимагати пояснень.

Вуста розтягнулись в посмішці. Знищивши одним ковтком алкоголь, хлопець щез із залу.

18 листопада 2019 року. Понеділок.

Третя година ночі.

В голові хиталось, наче я знаходилась на борту спорохнілого човна посеред шторму в океані. Нудота підходила до горла, змушуючи не робити різких рухів. Я зробила крок до дверей, намагаючись відкрити їх якомога тихіше.

— Зовсім дах поїхав? — різкий крик божевільної жінки заполонив зовсім порожню голову. Болісна пульсація розповсюдилась до потилиці. Я скривилась, закриваючи двері. Мабуть, тихіше не вийшло...

— Не кричи... — шепіт вирвався з моїх вуст, коли руки незграбно знімали конверси. Вії наче перетворились на цегли — такі важкі, що мало не закривались повністю, й липкі як мед.

— Ти весь вечір не брала трубку! А якщо батько дізнається? Ти уявляєш, що з тобою буде?

Чесно, я намагалась пропускати її слова повз вуха, але вона так галасувала...

— Я не можу тебе вічно захищати від батька, — вона стояла посеред коридору, склавши руки на грудях. Рожевий халат їй не личив.

— Але чомусь досі це робиш, — я знизила плечима, обійшовши Деметру.

— Май хоч трохи поваги!

— Якось начхати, місис Берінгтон, — я махнула долонею, піднімаючись сходами. Але зупинилась, коли вуста розтягнулись в глузливій посмішці. Я обернулась до жінки, додавши: — Ах точно. Ти ж не Берінгтон. Досі...

З грудей вирвався сміх, з яким я піднялась на другий поверх. У відповідь я нічого не чула. Або просто не могла, занурившись в туманну свідомість.

Як тільки моя голова опустилась на м'яку подушку, сон відразу наздогнав. Я не помітила, як геть заснула. А прокинулась від шторму, наче корабель хитали гнівні хвилі непроглядного океану. Або мені була потрібна вбиральня, або...

— Вставай! — сильний поштовх у спину змусив віднайти сили розплющити одне око, а за ним через недовгий час і інше. Я відчувала як волосся прилипало до вуст та щоки, яку вночі я успішно обслинила. — Я не дозволю тобі залишитись вдома, неслухняне дівчисько!

Я сильніше зажмурила очі, руками впершись в матрац. Тіло здавалось важче звичайного. Я простогнала, намагаючись роздивитись постать жінки, яку засліплювало ранішнє сонце. Котра година?

— Хай тобі грець, Енні...

Вона щось пробуркотіла та обернулась до дверей, де, нарешті, зникла з поля зору. В горлі відчувалась пустеля. Поплямкавши, я шукала поруч з собою телефон, що вчасно задзвонив десь на підлозі. Недовго борсаючись з тонкою ковдрою, я схопила пристрій, поглянувши на ім'я телефонуючого.

— Уітні? — я видавила хриплий голос та одразу прочистила горло.

— Енні Бер, я розумію, що після вчорашнього треба якомога більше часу на сон, але зараз майже дев'ята та сьогодні останній день, коли можна здати есе.

— Есе?...

— Профорієнтація, дівчино, агов!

— Дідько... — я схопилась за лоба, всівшись край постелі. — А ти зможеш передати?