Розділ 13 | Голос

2 листопада 2019 року. Субота.

«Користувач Уітні опублікувала новий допис» — висвітилось у повідомленнях на екрані мого телефону. Я відкрила сторінку в соціальних мережах, де висвітилась фотографія на сторінці дівчини. На ній весела Уітні, з кумедною гримасою Едвін та я – вперше за весь час щиро усміхнена, не замислена над реальністю.

— «Забула додати фотографію, де Едвін намагався випити газовану воду за одну хвилину», — повідомлення дівчині відправилось і відповідь не змусила мене чекати.

— «То залишиться для компромату, коли буду вимагати в нього гроші».

Я усміхнулась, гортаючи надіслані фотографії за сьогоднішній вечір. Вони позвали мене відсвяткувати першу високу оцінку Уітні на подвір’ї дому Едвіна. Зі слів дівчини я уявляла будинок його батьків не настільки великим, але коли побачила його на власні очі, змінила думку.

Я провела вечір в приємній компанії, де сміху було більше аніж слів. Вперше відчула себе потрібною серед кола людей, де звертали увагу на мої слова. Я навіть жартувала і це було смішно. Можливо, це звучало трохи дико, але це так. Дивно, але весь час я порівнювала спілкування з новими друзями та Мією. Хоч біляву ніхто не згадував весь вечір, але вона все ніяк не вилізала з моєї голови.

Варто покинути минуле.

— Демі, виходь давай, — нудно пробурмотів батько, впираючись чолом у двері ванної кімнати, котра друга в цьому домі. Жінку, до речі, знудило пів години тому, коли вона старанно поїдала свою ж приготовлену страву. Мене дивувало зовсім не це. Чому мене ще не знудило? — Демі.

Я все ще сиділа за столом на кухні, ненадовго забувшись в телефоні. Вирішивши, що мої сумні думки нікому не потрібні навіть вже холодному чаю, я піднялась з місця та вийшла до коридору. Востаннє поглянувши на батька, я неохоче підіймалася сходами.

І чого він так перелякався? Впевнена, його теж тягнуло до вбиральні не раз після обідів цієї жінки.

Щойно я опинилася на останніх сходинках, моїх вух торкнувся звук знизу. Татове турботливе «Що сталося?» і недовга, але томлива тиша. На якусь секунду мені стало цікаво, тож і залишилася ненадовго послухати наступну розмову, притулившись спиною до холодної стіни.

Завершеній картині заважали поруччя, але я побачила як чоловік відійшов подалі та уважно досліджував… пластикову ручку?

Я спохмурніла, не в змозі розгледіти річ, очікуючи хоча б якихось реплік.

Згодом застигле в подиві обличчя батька і радісний блиск в його, як мені здавалося завжди гнівних, очах. Протилежні цьому чоловікові почуття... Я затамувала подих, усвідомивши, що в його руках зовсім не ручка.

— Я... стану татом? — усмішка.

Я ніколи раніше не бачила цієї усмішки на суворому обличчі, не помічала радості й захоплення, приємного здивування й доброти. Для мене це чуже, я гадала, що це чуже і чоловікові.

Його руки ув'язнили жінку в люблячих обіймах, а широка й груба долоня ніжно погладжувала її золотисті пасма волосся. Він схилив голову на плече цієї жінки, вдихаючи її аромат, прекрасно усвідомлюючи, як же сильно батько любив її. Деметру. Не мою матір...

Я відчула, як в очах неприємно щипало, а в горлі й зовсім ніби застряг клубок. Величезний клубок образи й ненависті, що розпалювався в мені протягом усього мого життя. 

Я зуміла придушити сльози та, не видаючи жодного звуку, пройшла невеликим коридором до своєї кімнати.

Телефон полетів на ліжко. Я притулилася до холодної поверхні дверей, прикривши повіки, що виявилися занадто важкими в ці хвилини. Я обійняла себе руками та, набравши в легені більше повітря, так само звільнила їх, видихаючи.

Чи був ти так само щасливий, коли дізнався про мене, тато? Чи радів ти так само, чи обіймав маму? Мою маму… Ти так само любив маму?

Перша сльоза обпекла рум'яну щоку, як слідом і друга, скотившись вниз тоненьким струмочком. Усередині сильно давило, я відчула тупий біль у грудях.

Я нервово витирала долонями щоки, всупереч почуттям видавлюючи спокій. Але я й сама того не помітила, як знову дозволила образам перемогти.

У коридорі несподівано почувся високий голос. Вона. Я тихенько відчинила білі двері, виглянувши з-за них та помітивши жінку.

— Кудись їдеш? — Спираючись на отвір дверей, я склала на грудях руки, неемоційно дивлячись на жінку. Вона зупинилася поблизу їх спальні разом із сумкою і ключами, кинувши на мене здивований погляд. Кілька секунд тиші й все ж вона відповіла:

— До лікарні, — вона усміхнулась. Щиро. — Думаю, це не надовго. Зв’яжусь із лікарем, аби прийняли без зайвого часу.

Я відчула огиду. В горлі все ще стискало, наче навколо перев’язали мотузками.

— Поділитися новиною? — я підняла очі, зустрівшись із її зухвалими.

— Ні.

— Я вагітна, — вона задерла підборіддя, наче це додавало їй статусу. — В цьому домі тобі скоро буде тісно.

— Сподіваюсь, до появи дитини ти навчишся нарешті готувати. А то шкода буде, якщо ти далі будеш всіх труїти.

Та лише фиркнула і спустилася вниз. Слідом почувся звук вхідних дверей і мотор машини.

Я сіла на сходи, схиливши голову до стіни. З очей полились німі сльози.

Біль пекуче відчувався всередині, де зазвичай билось серце. Я торкалась місця «поранення» багато разів, намагаючись припинити його. Мокрі вії похилились, а вуста здригались в хлипаннях.

Це не справедливо.

Я теж хотіла батьківської любові. Турботи. Хотіла усмішку до себе замість болісних побоїв. Хотіла батька, а не дракона. Хотіла родину. Хотіла дім.

Я в пеклі.

Я не розуміла, чому мене ненавидять. Не розуміла, чому гніваються.

Чекати закінчення шкільного року, а згодом в Берклі? Ні. Я не бажала залишатись навіть поруч з цим огидним містом. Він та його люди нанесли забагато болю.

Ненавиджу це життя.

Ненавиджу.

Різкий звук, що донісся з моєї кімнати, змусив забути емоції страждання та перемкнути увагу до дверей. Я обережно піднялась з місця, шморгаючи носом. Я боялась підходити, але мала.