Розділ 12 | Вбивця

Чоловік стояв поблизу з кабінкою туалету та направляв пістолет.

Я відчула, як серце стихло, шум навколо зовсім зник. І дихання, котре майже не відчутне.

Чорне дуло наче заглядало в душу, наче висмоктувало життя.

Я завмерла, дивлячись лише на чорну маску.

Вдих.

Постріл.

Тіло впало до підлоги через мить, як куля дісталась серця.

Багряна рідина розтікалась білими плитами холодної підлоги.

Чорне волосся просочувалось у кров.

В ніс вдарив різкий запах пороху.

Лілі мертва.

Стукіт серця болісно відізвався у грудях. Наче зсередини намагалось вирватись, втекти. Руки відчували холод, подушечки пальців щось нервово кололо. В щоки прилинув жар, коли тіло незвично затремтіло.

Тяжкий крок чоловіка в чорному одязі змусив затримати дихання. Десь почувся шум, чоловік досі направляв зброю. Відтепер, на мене.

Маска на його голові не дозволяла подивитись в очі монстра. Злодій підійшов ближче.

Під ногами наче утворились м'які хмарки з вати. Я знаходила сили стояти поруч з вбивцею, хоча вже втратила надію на життя.

Чоловік зупинився, хутко залишивши зброю в моїх тремтячих долонях, згодом так само залишивши приміщення.

А я стояла.

Стояла зі зброєю в руках та владнала з шумом думок та напливу страху. З мертвим тілом дівчини, чиї очі востаннє бачили живий світ.

Бачили життя.

Було холодно. Але не страшно.

— Я досі очікую відповіді. Очікую правди, Енні.

Пальці рук наче покрились тоненькою плівкою криги.

— Міс Браун на власні очі бачила тебе зі зброєю.

Німі губи більше не тремтіли, а погляд шукав щось у пустці жаху.

Смерть. Я бачила смерть. Вкотре.

— Енні, тебе бачила вся школа.

Груди підіймались та опускались. А отже, дихала. А отже, жива.

— Я розповіла все, що ви вимагали від мене, — зірвався тихий голос відчаю. Я не підіймала очей, знаючи, що зустрінусь з його байдужими, його драконячими.

— То все говориш, що тебе підставили. Хто, Енні? Хто це був?!

— Не знаю.

— Гадаєш, я буду гратись з тобою?! — його крик розповсюджувався прохолодною, сірою кімнатою допиту. Вона нічим не відрізнялась від будинку. Принаймні, тут він не міг вдарити мене. Не мав дозволу.

— Тоді я більш не буду говорити без адвоката.

Як тільки з моїх вуст обірвались слова, чоловік вскочив зі свого місця та підняв моє тіло над столом, схопившись за виворіт кофти.

— Якого біса ти ганьбиш моє ім’я?! — пульсація в скронях потягла за собою біль. Адам не стримував емоцій. — Якого біса ти вбиваєш людину?!

Папери розлетілись в різні сторони. Я дивилась в його очі та щиро не розуміла, чому мені не вірили. Чому я винна? Чому на мене усі гніваються? Чому я?!

Я пам'ятала очі жінки, котра знайшла мене посеред вбиральні. Її жах в очах, її смуток, жаль, відчай, що змішалися воєдино. Я пам'ятаю крики, обвинувачення. Я пам'ятаю погляди учнів, що проклинали мене.

В очах пекло. Я дивилась на чоловіка та шукала батька. Любого татка, що захистить мене, що не скривдить.

По щоці сповзла сльоза.

— Я кажу правду…

— Правду? Яка до біса правда?! Ти вбила її! Чому ти вбила її, Енні?!

Він тряс мене, добивався відповіді. Але… якої?

До кімнати зайшли його колеги, відсунувши чоловіка якнайдалі від мене. Вони притримували його за руки, доки той продовжував гримати на мене.

Я не втрималась.

— Чому ти не віриш мені?! — з очей бризнули сльози. Плечі здригались в гіркому плачі, переді мною вистелився туман. — Я не вбивала ту кляту Лілі Діас! Не вбивала!

В грудях защемило, запекло.

«Справедливості не існує»

І ніколи не буде існувати.

Не існуватиме загальна правда. Не існуватиме повноцінне життя.

У кінці все одно смерть. То чи варте те життя, якщо смерть наздоганяє вже зараз?

— Є відео!

До кімнати залетів молодий поліцейський, високо підіймаючи в руках невелику флешкарту. Коли погляди були спрямовані до нього, він підійшов ближче до столу та простяг річ до ноутбука. Менш ніж за хвилину увімкнулось відео. Камери, що встановлені в самому туалеті, зняли момент як вбивця в чорному робить постріл. Як тіло Лілі мертво впала, як я отримала зброю. Як я опинилась винною.

Емоція на обличчі батька змінилась на здивування. Він підійшов до ноутбука та проглянув відео ще раз.

Тяжкий видих. Чоловік вирівнявся та підвів на мене очі.

— Всі звинувачення зняті. Ти можеш бути вільною, — він хитнув головою в сторону дверей. В його голосі я відчула наче розчарування та водночас полегшення. Тепер його ім’я чисте? А як же Мелоді?

Тепле повітря вдарило в обличчя, коли нога переступала поріг поліцейської дільниці. Я не бажала витирати щоки, гадаючи, що вітер висушить їх. Як і все ще мокрі щоки.

Вдома я сиділа тихо, запершись в кімнаті. Батько не був вдома всю ніч, котру я провела поблизу відкритого вікна. Очі не змикались. Не хотіли.

Обіймаючи коліна, я сиділа на ліжку та споглядала на стіл, де мирно лежав червоний блокнотик. Я навіть не знала, що писати. Про кого. Хто вбивця, хто жертва.

Я підняла очі, зустрівшись із темними хлопця, котрий непомітно вже сидів на підвіконні. Він опустив ноги на підлогу, обережно підбираючись до ліжка.

Я не злякалась, почувши шум його подорожі на другий поверх ще задовго.

— Джеймс наказав привезти тебе за будь-яку ціну, аби вбити тебе так само як і його сподівання на порятунок, — промовив він тихо, не бажаючи переривати нічну тишу.

В його очах я помітила не звичні для нього емоції – співчуття. Мої очі опухли, все ще червоні від сліз. Обличчя видавало лиш сум.

— Але згодом опублікували відео. Він заспокоївся.

Я мовчала, заглядаючи в очі Моргана. Він сів на краю ліжка, все ще намагаючись зазирнути глибше. Що хотів побачити? Супротив? Злість через його небажаний візит?

— Помітила щось незвичне?

— На грудях, — губи розліпились і з горла доносились зрізані слова. — Прямісінько біля серця, вишита літера «А» з крилом. Червоним.