Розділ 11 | Справжнє

— Який сенс у ваших шаманських танцях навколо цього Ноена? — я сперлась на дверцята автомобіля, коли Том привіз мене у квартал мого дому. Разом з ним був і Форд.

— Він продавав наркотики в забороненому йому місці. Так наказав йому Альянс. Аби підставити Джеймса.

— В одному з клубів Джеймса, який закрили пів року тому, — додав Форд, косо поглядаючи на хлопця.  — А тепер його дочка займається цим не тільки в школі, але й по всьому місту на різних вечірках. Вона крала в батька заборонені речовини й продавала дешево, бо не знала справжніх цін.

— Її викрили, — із задоволеною усмішкою промовив Том, склавши руки на грудях.

— Джеймс хотів ордер на пов'язання Ноена. Але докази всі знищені. Лілі вже була осуджена за власні дії, але покарання ніяке не отримала.

— Навіть був випадок, коли її заперли в домі для реабілітації після передозування.

— Але його ж не було? — я здогадувалась, що усі дії Альянса були направлені на прибирання сміття під власними ногами. Якщо уважно дивитись на ситуацію, то Ноен Діас був для них надто важливий, якщо його донька все ще жива.

— Але тепер коли ти допомогла нам з Лілі, справи підуть на краще, — Том знову усміхнувся, кусаючи нижню губу. Певно, йому подобалась кульмінація справи Діас.

— Все одно, ти не мала цього робити, — Форд, навпаки, вижирав в мені дірку засудливим поглядом. Я не знала, де була істина — в словах Моргана чи Форда. Як вогонь та вода. Норовливий та спокійний. Але й воді не завжди можна вірити, авжеж?..

— Не думаєш, що Лілі щось накоїть? — я відчувала щось всередині стосовно їх махінацій, але не могла пояснити. — Можливо, вона знищить всі докази проти батька?

— Ми вже викликали поліцію на адресу твоїх друзів, — промовив Том, склавши руки до кишень, — залишилось чекати.

— Альянс попереджав його, що якщо Лілі ще раз візьметься за наркотики…  Він вб’є всіх.

Форд нервово здирав шкіру навколо нігтів на руках. Його погляд дивився в порожнечу неба, наче там знаходилась пігулка заспокійливих.

— Альянс не бажає, аби його справі заважали необдуманими рішеннями та хвилинним задоволенням.

24 жовтня 2019 року. Четвер.

Струмінь теплої води грів бліді руки. Я сперлась ліктями на раковину, сподіваюсь, що хоча б вода змусить прокинутись мене. Я знала, що була потрібна холодна. Але вона бридка. Особливо вранці.

Натягнувши футболку, я вже бралась за рюкзак та мала йти донизу. Вібрація змусила зітхнути, я розстібнула блискавку.

«В тебе є година, аби дізнатись куди збирається Деметра сьогодні після обіду».

Джеймс. Хай тобі грець…

Я зітхнула, всівшись на ліжко. Демі поки що знаходилась вдома, готуючи сніданок батькові. Вони рідко говорять про роботу поза власною спальнею, або кабінетом батька. В загалом, це буденні розмови.

І як я маю це зробити?

Я вийшла в коридор, тихенько підійшовши до сходів. З кухні доносились голоси батьків. Навшпиньках я прокралась до їх кімнати, гадаючи що це вдала ідея. Двері з жахливим скрипом відчинились, переді мною розкинулось напівтемне приміщення з не заправленим ліжком.

Блукаючи очима, я натрапила на туалетний столик жінки з великим дзеркалом, косметикою та її сумкою. Впевнившись, що ніхто не підіймався сходами, я зайшла всередину та вмить почала нишпорити в речах жінки.

Велика папка з документами, безліч паперів, туалетна вода, дзеркальце - це все вміщалось в невелику, але широку чорну сумку. Тіжкий видих зірвався з моїх гружей. Я й гадки не мала, що могло послугувати відповіддю на питання Джеймса Купера.

— Якого біса ти тут шукаєш? — голос жінки змусив здригнутись та завмерти на місці наче миша. Я обернулась до неї із занадто відчутним страхом всередині. Я боялась не її, ні. А батька, що міг прослідувати за коханою.

— Я… Мені потрібне… Той засіб, котрий допомагає при опіках.

Брехала.

Вона скептично обвела мене поглядом та підійшла до тумби поблизу ліжка.

— Треба питати, а не чіпати мої речі без відома, — нагримала.

— Дякую, вибач.

Демі ще щось поклала до сумки та вийшла з кімнати. захопивши її з собою. Можливо, варто було поглянути в ту папку?

— Почекай! — я наздогнала її у коридорі. — Ти зможеш підписати дещо після обіду?

— Ні, мене не буде, — неемоційно промовила жінка, продовжуючи ходу.

— Це важливо. Можна я зайду до тебе на роботу?

— Енні, я буду в Ріно! — вона сердито обвела мене очима, продовжуючи шлях до кухні. — Що такого важливого в тебе, що ти хочеш пертись аж до суду?

— Це моє есе з профорієнтації.

Цей листочок, можливо, врятує мене не один раз. Яка чудова річ – письмо! Можеш вигадати яку завгодно дурницю, і тобі повірять якщо дурницю ти презентуєш як щось над важливе.

— Підпишу, як повернусь.

— Розповіси, що робитимеш в Ріно?

Від почутого Демі зупинилась посередині кухні, з подивом на обличчі обернувшись до мене. Авжеж, я підозріла. Таємно нишпорити в її речах, де, мабуть, лежали важливі документи і допит про справи в іншому місті. 

— Чому я маю тобі розповідати?

— Я подумала це додати до мого есе. Батько залишив свою печать. Я допишу і про нього, — я зупинилась в розрізі дверей, спершись плечем. Адам підняв погляд спочатку на мене, а згодом на дружину, продовжуючи жувати.

— Як пов’язана твоя майбутня професія з нами? Ми усього навсього опікуни.

Так. Опікуни. Ця жінка ніколи не називала себе «матір’ю», частиною саме моєї родини. Вона лише дружина Адама, що все ще не змінив її прізвище. Але ніхто для мене. Лише опікун.

— Вона збирається в органах працювати, не знала? — додав батько, зробивши ковток кави. — Хоче порядку, справедливості.