Розділ 10 | Моментами

21 жовтня 2019 року. Понеділок.

Таця з їжею виявилася трохи важчою, ніж я її собі уявляла. На обід я злегка запізнилася, тому з надією в очах шукала серед натовпу Мію.

— Побачимося після уроків! — одна з чирлідерок з яскравою посмішкою піднялася з лави, як слідом за нею і решта дівчат. Мія продовжувала їм посміхатися, навіть після того, як вони пішли.

— Привіт! — варто було мені тільки сісти навпроти неї, як ця посмішка в мить зникла. — Я заїжджала до тебе вранці, але відкрила твоя мама і сказала, що ти давно поїхала. Але...

— І що? — байдужість у голосі подруги зробив перший укол.

— Але сказала це з невпевненістю. — Я ненадовго затримала на ній ледь невдоволений погляд, прекрасно знаючи, що вона його не помітить. — У тебе все гаразд?

— Тобі цікаво?

— Звичайно, ми ж подруги.

У відповідь я лише отримала глузливу посмішку.

— Як у тебе справи з групою підтримки?

Відповіді не було.

— Чула, що в тебе гарно виходить. Я буду чекати твого виступу.

Наче об стіну горохом. Господи, зі стелею розмова буде більш продуктивною!

— Дивно, що їм ти посміхаєшся щиро, а мені вже ні. — Реакції теж. — Учора, чула, проходили їхні збори. Була там? — Ні слова у відповідь, ретельно пережовуючи їжу. — Ми мали провести той день разом...

— Була зайнята. — Різко відповіла і піднялася Мія, тим самим перебивши мене.

— Дівчатка, привіт! — я відчула на своїх плечах широкі долоні хлопця, котрий нахилився ближче, аби заглянути в очі.

— Мені треба йти. Побачимося. Або ні.

— Річард, — я з сумом у погляді проводжала Мію, тяжко набравши повітря до легень. — Чому вона така?

— Я не можу дати тобі відповіді, Енні, — він не сідав поруч, лише сперся руками на стіл. — Ти б бачила, як вона почала сперечатися з мамою. Ото біда.

— Я нервую.

— Не варто, — він хитнув головою, — Краще приходь на вечірку. Завтра в домі Пеггі. В когось день народження, то ж буде багато людей. І щось запити.

— Думаєш?

— Якщо й далі будеш сидіти вдома, друзів точно не знайдеш, — він поплескав по плечу та пішов геть. Я блукала поглядом приміщенням, доки не зустрілась із зухвалими очима дівчини.

Лілі.

Її рожеві вуста розпливлись, як здалось, в переможній посмішці. По спині пройшлись мурахи, у скронях знову почало гудіти.

Лілі.

22 жовтня 2019 року. Вівторок.

Машина загальмувала навпроти будинку Пеггі. Я помітила це тільки через хвилину, розглядаючи маленький згорнутий клаптик паперу в руках.

— Я не хочу собі проблем, — в моєму голосі відчутний сум. Але йому, певна річ, було начхати.

— Енні, в тебе будуть проблеми лише в тому випадку, якщо ми не відправимо її батька за ґрати.

Важко видихнувши, я вже відчиняла двері.

— Я тут почекаю, — промовив Том, проводжаючи мене поглядом. Вечірня прохолода змусила обійняти себе руками. Зачинивши двері машини, я попрямувала до будинку. На годиннику восьма вечора, а небо вже покрилось темрявою. Я зупинилась, стискаючи долоні. Серед своїх сусідів, цей білий велетень вирізнявся миготливими маленькими вогниками разом із гуркотливою музикою.

«— Мене запросили на вечірку. І начхати на твого боса.

— Там буде Лілі? — Морган одразу з цікавістю перевів на мене очі.

— Я не її подружка, не знаю!

— Я підвезу тебе. Виконаєш дещо для нас.»

Піднявшись на сходинки, чуючи звук власних підборів, я увійшла через парадні двері всередину.

«Якщо й далі будеш сидіти вдома, друзів точно не знайдеш», — слова Річарда болісно врізались у голову, нагадавши вчорашню розмову.

Я пройшла до вітальні крізь натовп п'яних людей і не приховувала здивування, від чого так можна було напитися всього лише за кілька годин. Серед них я помітила майже тверезого Річарда. Він зловив мій погляд одразу й обдарував найяскравішою посмішкою, яка зберігалася в його арсеналі. На широкому столі, біля якого хлопець і стояв, влаштували «пиво-понг», щоразу з перемогою вигукуючи «Так!». Той хто програв мав пити або чарку міцного алкоголю, або те, що ще залишилось в їх стакані. Щось промовивши друзям, Річард підійшов до мене.

— Енні! Ти прийшла! — він вишкірявся, нахилившись для обіймів. Почувши різкий запах алкоголю, я відсторонилась від хлопця, зморщивши носа.

— Не могла не прийти! — довелося перебивати музику, майже кричачи. І видавлювати цю з неприязню посмішку для Містера Чарівності.

— Алкоголь на будь-який смак і колір на кухні, дорогенька! — але я не мала наміру пити сьогодні. Хоча скажу спасибі йому, що сам знайшов для мене привід піти подалі.

— О боже, що з ним? — жіночий голос чітко закарбувався в думках, що пронісся десь праворуч. Двері до вбиральні були відчинені, коли я майже не пройшла їх. Дві дівчини, на вигляд тверезі, з такою собі огидою і співчуттям спостерігали за якимось хлопцем, що вивертав свої органи, обіймаючи санвузол.

— Яка гидота, — хотіла я це вимовити в голові, от тільки вирвався шепіт. І перш ніж я дійшла до кухні, пройшла ще кілька кімнат.

Цей будинок усередині був величнішим, ніж зовні, як мені здавалося. Хах, я навіть уявила реакцію свого батька, якби він побачив подібну вечірку в себе вдома. Та що там вечірка... Якщо дізнається, що я втекла з дому, просто покалічить мене.

— Правда!? — надто знайомий сміх змусив мене озирнутися кухнею, де на широкій стільниці, посеред кімнати, вмостилися кілька дуп дівчат.

— Мія! — я вигукнула дівчину, якій довелося спуститися на підлогу. Цокнувши язиком, світловолоса підійшла трохи ближче, усім виглядом показуючи свою відразу й неприязнь. — Привіт.

— Що ти забула на вечірці? Серіали тут не показують за чашкою чаю, тож можеш розвертатися! — нахабна усмішка прослизнула на її обличчі. Слова Мії викликали сміх її подружок, але не в мене.

— Річард запросив, — промовила я холодно, готова розвернутися в будь-який момент.