Розділ 8 | Відшукати зловмисника

10 жовтня 2019 року. Четвер.

Я сунула руку з папірцем до прозорого віконечка, не промовив ні слова. Дівчина в білому халаті лише скептично обвела мене поглядом, щось клацаючи на комп'ютері. 

— Це сильний седативний препарат. Він продається за рецептом, — монотонно проговорила вона, перевівши на мене стомлені очі, наче причиною тієї втоми була я.

— А це... не підійде? 

— Тут немає підпису вашого лікаря, — вона тяжко зітхнула, піднявши папірець, — Дівчино, таких як ви в мене декілька раз на день приходять! А ну геть з аптеки.

Я проковтнула важезний камінь. Оглянувшись, я тихенько хитнула головою фармацевту та вийшла надвір. Добре, що хоч осудливих очей поруч не з'явилось.

— Не вийшло...

Сонце засліплювало напівзаповнену вулицю Окленду. Люди не поспішали, то опустивши голову до телефону, то відвернувши їх до прозорих вікон офісних будівель. А я знову стояла тут... Серед знайомих стін, але вже не видивлялась вивіску улюбленої кав'ярні. Відтепер теплий колір сонця змінився на зелений мох. В буквальному сенсі, кав'ярня так і називалась — «Зелений мох». 

Свист у вухах змусив заплющити очі. Пульсивний біль розповсюджувався від скронь до маківки, наче ті голочки. Ними проштрикували кожен міліметр шкіри. Я торкнулась лоба, сильніше зажмурив очі. 

Вдих.

Я б не прокручувала в думках однаковісінькі проблеми, що звалились на мене наче сніг у травні. Я б не вигадувала плани дій, аби догодити бандитам. Я б жила нормальним життям. 

Видих.

Я потерла очі, згадавши безсонну ніч. Знайдені ліки Демі допомогли б заснути та почувати себе, можливо, краще. Але жінка надійно тримала біля себе ту маленьку напівпрозору місткість з пілюлями.

— Енні? — позаду прозвучав на диво знайомий голос хлопця. Я вже подумала, що Алан знову переслідував мене, доки не обернулась й не зустрілась з очима..

— Річард? 

Він зупинився навпроти, нагадуючи високе дерево. Він завжди був недосяжним в рості, але раніше, здавалось, я була трохи вище.

— Енні Берінгтон, ми не встигли привітатись у школі, — на вустах Річарда розпливлась привітна усмішка, через яку я незграбно напружила брови. 

Ми не бачились майже рік після того випадку.

— Не думала, що ти захочеш.

— Чому ні?

Будеш поводити себе дружньо? 

— Я не проти того, аби забути образи та почати спочатку нашу дружбу. Згодна зі мною? — я незграбно хитнула головою, неодноразово покрутивши його ідею. Не знаю чому, але це виглядало дивно.

Навіть не ображався?

— Нам варто це обговорити... детальніше, — я стисла край кофтинки, не наважуючись тримати погляд на ньому довше секунди. Певно, мені було що сказати. 

— Зараз я трохи поспішаю, — він почухав потилицю, бігаючи очима по вулиці. — Але можна зустрітись пізніше. Я напишу.

Я хитнула головою та витягнула на вустах щось схоже на усмішку. Проводивши його поглядом, я схопилась за телефон.

11 жовтня 2019 року. П'ятниця.

Він не писав. І я не наважувалась. Принаймні, з нашої останньої зустрічі пройшло менш як доба. Можливо, я занадто поспішаю.

Мені б не хотілось відкладати спробу попросити вибачення перед хлопцем ще на один рік. Його усмішка викликає відчуття провини, а це не з приємних. Я, навіть, припускала думки, що він міг якось помститись мені. 

З характером родини Прістон можна очікувати ну дуже багато чого. 

Літом, коли мені вже стукнуло шістнадцять, я вкотре збрехала батьку та відправилась на вечірку, на яку запросив мене Річард. В той час ми зустрічались, але про це знали лише ми та Мія. Можливо, ще хтось, але цього мені вже не дізнатись.

Хлопець неодноразово натякав на інтим, від котрого я категорично відмовлялась. Він чув мене, мабуть, але часто після випитого пива простягав руки. 

Не чув?

Спроби переконати мене бились об стіну, але він був рішучим.

Ми були закохані. Я довіряла йому, оскільки Рі часто захищав мене перед друзями-грубіянами. І довірилась знову, коли ми залишились наодинці на другому поверсі на тій самій вечірці. 

— Просто розслабся, — його тепла долонь торкнулась моєї щоки. Темний погляд наче став ще темнішим в кімнаті, котру освітлювала лише малесенька стрічка неону. У фіолетовому світлі риси обличчя хлопця наче набули гостроти. Моє ж серце билось з болісним ритмом, а нутро наповнювалось незвичним хвилюванням.

В животі все переверталось. Наче на великій швидкості їдеш угору й різко та стрімко направляєшся вниз. І так кожну мить. Кожну секунду.

Його долонь спустилась до краю моєї футболки. Пальці задерли тканину, ковзаючи теплою шкірою. Його вуста спочатку торкались моїх, обережно. Згодом спустились підборіддя, шиї...

Відчуваючи спиною стінку, я бігала очима по кімнаті, наче шукала порятунок. Я відчувала тепло його рук та губ, але це не те тепло, котре хотілося б відчувати. Наче до шкіри притуляли слимака.

По тілу пробігли мурахи, змусивши здригнутися.

— Рі, я гадаю...

— Тш, — він прикрив іншою рукою мої губи, не дозволяючи промовити бодай щось та продовжуючи. Я спробувала впертись руками в його груди, аби відштовхнути, але Річарду це не сподобалось. Він випрямив спину, заглянувши в мої перелякані очі.

— Яка ти не слухняна, Берінгтон, — він усміхнувся, стискаючи мої зап'ястя. Спроба вислизнути з його хватки видалась марною. Він стиснув ще сильніше.

— Я не думаю, що готова, Річард.

— Ти забагато думаєш. Не переймайся.

Знову посмішка, але в горлі застряг важезний камінь. Я стояла нерухомо, вже ставлячи під сумнів власні думки.

Але так не має бути.

Не має бути лячно.

Не має бути неприємно.

— Рі, досить.

Я підняла коліно, не дозволяючи хлопцеві підібратись ближче до мого тіла. Я відчувала, як пульсувало в зап'ястях. Я відчула біль.

— Річард!

Він відійшов і хіть в його очах згасла. Повітря з легкістю вийшло з моїх грудей, я наче вибралась з пут.

— Та що з тобою не так?!

Гнів? Але чому?

— Зі мною? Можливо, це з тобою щось не так! Вже вкотре ти намагаєшся затягнути мене в постіль. А якщо не тут, то десь в іншому брудному місці! — очі пекло, як і горло. Я обійняла себе руками, відчувши прохолоду. І страх... — Ти намагаєшся задовольнити нас обох чи це просто аби похизуватись перед друзями?

— Господи, Енні, до чого тут мої друзі?

Розмови не вийде. То кінець, який був відчутний ще на початку.

— Хочеш бути в їх очах нормальним? — я знайшла свою кофтинку та швидко накинула її, виходячи з кімнати. І тільки зараз я вловила музику, що доносилась з першого поверху.

— Що? Стій, ти куди?

Я йшла коридором, пришвидшившись.

— Енні, зажди! — він йшов позаду.

Річард наздогнав мене, коли я вже спускалась сходами. Людей так само було багато.

— Що ти мала на увазі?

— Відвали від мене, — я стряхнула плечем, але хлопець був наполегливим.

— Енні!

— Те, що ти гей!

Мій крик почуло достатньо людей. Брови Річарда вигнулись в здивуванні та розчаруванні одночасно. Я відчула на собі невідривний погляд глядачів з пивом у руках.

— Зустрічаєшся зі мною заради того, аби доказати іншим що не закоханий... в хлопця!

Мої слова боляче вдарились в Річарда, котрий застиг на сходах. Навколо почувся гул та сміх. Я покинула дім, як і гучні думки інших.

Звісно, це була брехня. Річард безперечно проявляв часом ніжність, турботу. Але якби я була менш довірливою, то, можливо, побачила б справжнє бажання хлопця.

Шістнадцять років — це геть не той час, коли я задумувалась про інтимні стосунки. Навіть зараз майже повнолітньою я бачила життя вільним, де заради задоволення не примушують людей до фізичної близькості. Та чи не найбільша рідкість та радість бачити насолоду в інших речах?