Розділ 7 | Рішення

8 жовтня 2019 року. Вівторок.

Гардеробна для дівчат поблизу спортивного залу вже пустувала. Я залишилась сама серед порожніх лавок та шафок. На колінах все ще лежала змінна футболка, яку я мала надягнути до занять з фізкультури. Але не наважувалась. Біль у спині знову розповсюдилась по тілу тихими пульсаціями. Відкривши дверцята, я зустрілась з власним відображенням у маленькому дзеркалі. 

Видих.

Обернувшись до дзеркала, я спробувала припідняти тоненьку тканину гольфа. Спроба виявилась не з приємних. Кожен рух викликав печіння на забитих ділянках шкіри. Багряні лінії заполонили пів спини, дістаючи плечей та ще трохи нижче по руках. В горлі застряг камінь. 

Я мала бути присутньою на заняттях. Мені потрібні гарні оцінки для коледжу. Потрібні... 

А здоров'я потрібне? 

Поклавши футболку назад до рюкзака, я лиш підняла його за ручку, не наважуючись накинути на плече. Травмувати себе ще більше не мала бажання. 

Доклавши зусиль, я відчинила двері в спортзал та непомітно увійшла всередину. Оглянувши приміщення, я помітила відчинений кабінет вчителя, куди одразу попрямувала. Однолітки, що грали в м'яч, не звертали уваги, але не лавці сидячих понад кабінетом. Як тільки моя нога переступила поріг кабінет, мої очі зачепились за темно зелені, що виглядали з-під темного волосся дівчини. Фіолетова прядка вибилась, яку вона поспішила прибрати за вухо та опустила очі до шкіряних чорних ботів. 

Типу не така як усі?

Вчитель зосереджено заповнював папери, навіть не звернувши на мене увагу. Я вирішила почекати, аби не відривати чоловіка від заняття. Але це виявилось марним.

— Кхм.. — приклавши кулачок до вуст, я видала несправжній кашель, але чоловік навіть не почув. — Перепрошую..!

Вчитель підняв байдужі очі, скрививши губи. Все ще тримаючи олівець волосяними пальцями, чоловік мовчки вичікував.

— Я, на жаль, не в змозі займатись сьогодні. Чи дозволите ви...

— Теж «ці» дні? — він не дав мені договорити, хрипло промовивши йчітко наголосивши на слово «ці». Який він мав ріст — я не знала, адже той все ще сидів на стільці. Та й кабінетом не можна було назвати місце, де сидів чоловік. Скоріш, підсобне приміщення, де знаходився спортивний інвентар.

— Що?

— Місячні, кров і щось типу того. Теж?

— А... — на мить я змовкла, навіть не вигадавши собі причину прогулювати заняття. — Так. Менструація.

— Як же ви мені набридли, ніжні дівчата, — щось пробуркотів чоловік, складаючи папери в одну купу та піднімаючись з місця. Все ж він був майже під два метри зростом! — Відтепер мені потрібні докази вашої ліньки.

— Докази? — мої брови підлетіли вище звичного. — Перепрошую, сер...

Чоловік вже виходив з приміщення, але його слова розігріли інтерес дізнатись більше про так звані «докази».

— Призвіще, — він рвучко обернувся, коли я ще трохи та врізалась би носом у нього. 

— Енні Берінгтон.

— От і слухайте мене, міс Берінгтон, — він трохи склонився вперед, тримаючи свисток наче довгу палицю, — Допоки ти не принесеш мені доказ своєї місячної причини пропускати мої заняття — ти будеш усунена з уроків!

— Це абсурд! 

Мої щоки палали від гніву. Але його зморшкувате та сухе обличчя зовсім не виказувало прояви жарту. 

— Все залежить від тебе, маленька брехуха, — він злузливо усміхнувся. — В мене таких як ти — повна лавка!

Авжеж я помітила скільки дівчат сиділо поруч, що вже витріщили на нас з ним зацікавлені очі. Але ж там сиділи й хлопці. Невже він в усіх просив докази причин? Чи тільки в мене?

Вчитель обернувся до учнів з м'ячем заволав у свисток. Я стояла біля кабінету наче вкопана, вхопившись очима за спину чоловіка. І, мабуть, я простояла б так ще довго, якби мого плеча не торкнулись. Повернувши голову, я зустрілась з тими зеленими очима дівчини. Вона хитнула головою в бік виходу та пішла. Я не мала вибору, тож пішла слідом.

— Нащо позвала? — я зупинилась в коридорі, вимагаючи пояснень. Але брюнетка обернулась з відчуженим поглядом та, склавши руки в кишені джинсового сарафана, відповіла:

— Допомагаю тобі з доказами.

Мої брови насупились в нерозумінні її слів. До чого тут вона?

— В тебе ж зараз немає менструації, так? — не охоче, але я згодилась. — Ну от. Мені набрид цей сексист, тож ти маєш його провчити. Ходім.

Дівчина завела мене у вбиральню, діставши зі свого кармана тампон. Розпакувавши річ, вона піднесла її до крана та трохи змочила. Тампон розбух. 

— Маєш щось червоне? — зелені очі допитливо блиснули в погано освітленому приміщенні. У спробі нахилитись до рюкзака, я трохи порилась в кишенях та дістала червоний маркер та ручку. Дівчина задоволено закивала та почала фарбувати ватну річ. Спочатку я не зрозуміла її дій, але зачекавши кінцевого шедевра — все стало на свої місця. — Віднеси це йому. 

— Жартуєш? — мої вуста розтягнулись в глузливій посмішці. 

— Маєш справжній? — як її губи також. — Це було б веселіше. Просто замотай в туалетний папір. Він принюхуватись не стане. 

— Але провчити варто? — вона знову задоволено хитнула головою, склавши руки на грудях. 

Я усміхнулась та попрямувала назад до спортзалу, залишивши рюкзак біля входу. Дівчина зайшла першою, всівшись назад до своєї лавки. Діставши телефон, вона направила камеру пристрою на вчителя. На мить я спинилась в дверях, переварюючи наслідки від цієї витівки. Але ж... Він просив докази, чи не так?

Набравши повні груди повітря, наче рот води, я впевнено закрокувала в сторону чоловіка, що спостерігав за учнями, тримаючи губами свисток. Біль в спині віддавала до стегон та колін, змушуючи іноді гальмувати. Але я врешті решт дійшла.

Без жодного слова я взяла долонь чоловіка та поклала на неї згорнутий в папір сюрприз. Чоловік здивовано подивився на мене та згодом з такими ж емоціями опустив очі до своєї руки. Я обернулась до виходу й додала швидкість ногам, не обертаючись та не очікуючи, доки він розгорнить річ. Але він розгорнув...

— Чорт... Гей! А ну спинись, дівко! Це що таке?! — його голос зривався в істериці в мій слід, але я вже опинилась в коридорі. Вуста розтягнулись в щирій дратівливій усмішці. Хоча б одне задоволення від нового місця. Але наслідків не уникнути.

Навіть ім'я не спитала... 

Я подумки подякувала незнайомці, звертаючи в прохід, над яким червоним горів напис «Вихід». Про цей запасний варіант втечі зі школи я відкрила для себе в перший же день, проходячи повз. 

Подолавши невелику кількість сходинок, я штовхнула долонями масивні залізні двері. Сонячне світло на декілька секунд засліпило очі. Я зажмурилась, прикриваючись долонею. Двері з гуркотом зачинились.

Я застигла на місці, переводячи здивований погляд на хлопців. Із засунутими руками в кишені стояв поблизу сходинок Форд, мабуть, не здивувавшись зустрічі зі мною. Томас лише застиг в погляді, тримаючи губами цигарку, ще не запаливши вогонь. 

— Тобі показати? — Форд звернувся до кудрявого та став підходити до мене. Я не бажала мати з ними справу, а отже спробувала відчинити двері та піти геть. Але міцна хватка світловолосого змусила спинитись. 

Він силоміць спустив моє тіло зі сходів, тримаючи за лікоть. Різкі рухи викликали нестерпний біль у тілі, я не могла не скрикнути.

Хлопець розвернув мене спиною до Томаса, піднявши тоненький гольф, оголюючи спину. Я обурилась його діям, та всадила смачний ляскіт по руці.

— Якого біса? — я витріщалась на Форда, як на маніяка. Він тільки що це доказав.

— Вона навіть не має сил пересуватись, про яке прохання може бути річ? — але він не звертав на мене уваги, звертаючись до Тома, котрий встиг запалити цигарку. Тютюновий дим торкнувся носа.

— Тебе, як я помітив, вона знайшла сили вдарити, — Том знизав плечима, протягнувши мені відкриту пачку сигарет. Я насупилась, опустивши очі до його руки, й одразу хитнула головою, відмовившись від пропозиції.  — Що складного трохи попрацювати на поміч Алану?

— Це наша справа, Морган, не варто втручати сюди школярку.

— Ви зараз мене обговорюєте? — я склала на грудях руки, вчепившись гнівним поглядом у хлопців, яке то й діло, що іноді кидали на мене очі.

— Чому б їй не взяти участь? Впевнений, це зекономить нам час.

— А ти настільки заклопотаний? Досить бавитись, це не просто гра, Морган. — Форд вочевидь мав серйозні наміри, коли Том виглядав як той підліток, котрому абсолютно начхати на наслідки своїх витівок. Хоч я й віддалено розуміла про що вони говорили, але мені не подобалось, що вони торкались мого ім'я. Я не відчувала ані крихти бажання приймати в чомусь участь. Дупця точно відчувала не хороше.

— Енні, — звернувся до мене Томас, коли його вуста здригнулись в посмішці. — Не хочеш зробити добру справу?

— Ти й «добра справа» не сумісні речі.

— Ти отримаєш бонус, якщо будеш слухняною.

— У вигляді побоїв? Дякую, вже отримала, — мої вуста кривились в гидотній посмішці, поки лице знову не впало в гнів: — Вчора.