Розділ 6 | Покарання

Тиша недовго огортала приміщення кухні. Шматок індички та картоплі давно охолов, залишившись нанизаними на виделку. Я не підіймала очей, знаючи, що могла зустрітись з його нахабними. І як в нього вистачило розуму з'явитись в цій хаті? Невже батько не знав, хто ховався під маскою Ернеста Джонсона? Відомого адвоката під прикриттям...

— Його справа закрита, як і в Сан-Франциско, — продовжував розмову бородатий, який виглядав на диво більш ніж елегантно. Можна було сказати що за справжній чоловік сидів навпроти, але мій язик не грішний на такі твердження. 

— Не дивно, Ернест. Його прикриває мафія. Наймогутніша за останні десять років. — В голосі Деметри відчувався справжній айсберг. Її очі то й діло, що блукали кухнею, але ніяк не бажали споглядати на гостя. Тим часом батько відчував себе доволі комфортно в сьогоднішньому оточенні. 

— Це треба негайно зупинити. Без вашої допомоги, місис Сторінґ, я не в змозі це зробити.

— Навіщо вам це? — стискаючи виделку та ніж в руках, вона з гуркотом опустила кулаки на скатертину. — Який сенс зупиняти те, що не може зупинити ніхто?

— Невже вам подобається, як бандити захоплюють потрохи міста та й... ваші мізки? 

Слова Джеймса змусили замовкнути всіх. Якби батьки знали, хто сидів перед ними насправді, відчули б усю іронію слів чоловіка. На моїх вустах розпливлась глузлива посмішка. Врешті решт, шматок індички я прожувала, запивши те соком.

— Усі в відділі передають один одному цю справу... — Деметра схилила голову над тарілкою, борсаючись з їжею. Невже не смачно, жінко? — Я не впевнена, що то спрацює.

— Мені потрібен лише ордер у його дім. Це все, що я попрошу вас, Адам, — звернувся до батька Джеймс. Його благаючі очі треба надовго запам'ятати. 

— Потрібні докази, Ернест.

— Я дістану докази! — чоловік з посмішкою відкинувся на спинку стільця, мабуть, забувшись що знаходився не в себе вдома. — Це не має бути проблемою. 

Невже мова йшла за той самий доказ, котрий я не змогла принести бородатому? Цікаво лише як він міг його дістати, адже, як він сказав, вбивство матері (не зрозуміло чиєї) було б достатньо для їхньої справи.

— Я не вірю, що то було самогубство. Для пострілу власною рукою характерна низка ознак, — Джеймс (той же Ернест) вже не торкався їжі, намагаючись за допомогою жестів переконати батьків. Цікава вистава. Я потрапила на неї абсолютно безкоштовно. — Наприклад, передпульове повітря, порохові гази, металевий пил, сажа... Найчастіше ушкодження локалізуються або в ділянці голови, або в ділянці серця. Постріл здійснюється або в упор, або з близької відст...

— А ще можна направити зброю собі в живіт, пошкодивши й тазові органи, — навіть неочікувано й для себе з моїх вуст пролунали перші слова за весь вечір. Серце набирало швидкість, боляче впираючись в ребра. Пульсація охопила скроні. Щоки палали. — Декілька разів...

Очі присутніх зупинились на мені. Я стиснула зуби, знаходячи останні сили, аби не видати змокрілих очей. 

— Це неможливо. — Відрізав Джеймс. — Поранення при самогубстві, як правило, однократне.

— Є випадки, містер Джонсон, коли постріл здійснювався з автоматичної зброї, — додала Деметра, піднявши очі на чоловіка.

— Особисто бачила? — мій погляд застиг на жінці. Вона навіть не подала вигляду, глянувши на мене. Наче ніяке минуле не об'єднувало цей стіл.

— Енні, — батько змусив замовкнути одним суворим поглядом. Я все ще стискала зуби. Він розумів, що я не зупинюсь. 

— Звісно, бувають різні випадки. Але в ситуації з місис Катрін це відбулось в моменті.

Джеймс поглядував на мене, але продовжив розмову з Демі. Я відчувала гнівні очі батька на своїх рум'яних щоках, вони горіли пеком. Знала, що мене чекала розмова. Потім. Коли підуть гості...

— Як йшлось у її справі, то можу сказати більше, ніж в моменті, — додала Демі, занадто часто відводячи від бородатого погляд. Але я вже не зважала на те, продовжуючи колупаючись в їжі. — Ноа не дозволив робити розтин. Її ховали в закритій труні.

— Цей факт пояснює, що ймовірність смерті його дружини не її психічний стан.

— Також є місце такій думці, що Ноа робив з неї психічно хвору людину.

Голоси чоловіків та жінки сплітались в тісному приміщенні кухні, заповнюючи простір. Моє тіло нібито знаходилось посеред осіннього поля. Прохолода огортала сухе сіно та вже пожовклу траву, що кололась в п'яти. Туман обійняв, змушуючи заплющити очі. Я все ще відчувала пекучу пульсацію в скронях. 

Та біль не загине, вона все ще пожирала зсередини. З кожною згадкою минулого я вмирала. Вмирала огидою, вмирала із гнівом. Я нічого не зробила... нічого, аби уникнути смерті. Її смерті.

І разом з нею вмерла й душа.

— У випадку, якщо це дійсно так, нам потрібен ордер на обшук його маєтку, — Джеймс не спинявся. Його очі були готові вилетіти зі своїх обріт, аби тільки Адам дав йому "цукерку". — Можливо, про це щось знала його донька. Лілія.

— Гадаю, це питання ми обговоримо в кабінеті, Джонсон.

Бородатий кивнув у відповідь та піднявся зі столу, як і батько. Вони піднялись на другий поверх, залишивши кухню напівпорожню. Я також наважилась піднятись, аби скоріш сховатись від усіх подалі. Але рука жінки спинила мене, вручивши рушник.

Я опустила очі до тканини та перевела на Демі запитливий погляд. На її обличчі малювався гнів та тривожність.

— Поприбираєш то все. 

— А якщо я не хочу? 

Мої слова змусили скривитись її губи в огидній лінії. Жінка поправила неслухняні пасма волосся, а згодом і світлу блузу, котру вона вдягла для гостей. 

— То я нагадаю Адаму про твою витівку. І підставлю тебе, дорогенька, — вона нахилилась ближче та шикнула в обличчя так, наче могла пускати отруту. — Роби те, що кажуть, дівко.

Вона явно весь вечір не в гуморі. То на Джеймса косо поглядала, то на мене зараз гнів випустила. Я лише слугувала грушею, аби вилити емоції. Роль в житті знайдено успішно.

Тяжкий видих. Я прибирала брудні тарілки зі столу, ставляючи їх на стільницю поблизу раковини. Залишки їжі йшли в смітник. Індичка, котра залишилась у формі для випікання, пішла відпочивати назад до духовки. За нею слідом і картопля, але її  шлях лежав до холодильника. 

Кімнату заполонив лише звук стікаючої води з-під крана та дзвін тарілок.  На цій кухні так рідко щось готували, що й посудомийка почувала б себе непотрібною. Займаючись справами попелюшки, я помітила краєм ока, як Деметра діставала зі своєї маленької сумочки білу пачку. Притримуючи губами одну цигарку, жінка відчинила вікно. Тютюновий дим торкнувся носа. 

Я відчула аромат ожини. Якщо Демі й курила, то лише з капсулами. Вона не терпіла чистий сморід цигарок, тільки якщо там не додані суміш фруктів чи ще чогось менш огидного.

Її очі блукали темною вулицею. Ліва нога тремтіла, коли на неї не спиралось усе тіло. На мить я закам'яніла в погляді, замислившись над дивною поведінкою жінки. До початку вечері вона лише переймалась за приготовлену їжу. Але тепер я не думаю, що Демі досі хвилювалась саме за це... 

— Все добре? — я вирішила поцікавитись, трохи повернувши голову в бік жінки. Вона навіть не звернула уваги та гаркнула у відповідь:

— Мовчки прибирай.

Господи, жінко, та що з тобою не так? То добра, то відьма. 

Я стиснула вуста, продовжуючи мити тарілки. Не міг же так Джеймс вплинути на настрій мадам-елегантності. На мене не вплинув, хоч деякий час я була шокована його приходом. Було лише цікаво, що на цей раз замислив бородатий. Я навіть не знала який термін відведений на моє існування поруч з Джеймсом. Чи буде взагалі той кінець щасливим.

Витираючи рушником вологі пальці, я коротко поглянула на жінку, котра все так само стояла під вікном. В хід пішла друга цигарка. 

— Мені по голівоньки погладити? Зробила — йди собі, — знову гаркнула вона. Я навіть не встигла щось промовити. Божевільна...

Ноги повільно підіймали моє тіло на другий поверх. Долоні покривались дрібним тремтінням, на блідій шкірі виднілись тонкі й хаотичні лінії жилок. Я зупинилась в коридорі, придивляючись до власних рук. Померкле світло невеликих ламп на стіні освічували не всі куточки тісного коридору. Лише коли моїх вух торкнулись чоловічі голоси, я помітила як опинилась навпроти дверей батьківського кабінету.

— Був момент з вбивством компанії на озері Меррітт, — тихо доносився голос Джеймса. Я підійшла ближче, спершись плечем об стіну поруч. — Всі вони отримали передозування Морта*. 

— Я пам'ятаю той гучний скандал, що розгорівся майже рік тому. Батьки загиблих досі шукають винуватця. 

— На місці подій помітили саме доньку Ноа. Він же займався спонсоруванням продажу цього товару. Це той Морт, що почав існування з окраїни Сан-Франциско. Всі ми знаємо, чиїх то рук справа.

Я почула занадто важкий видих та скрегіт шкіряного покриття. Тиша заполонила кабінет всього на декілька хвилин. 

— Вечеря чудова, але мені досі згадуються талановиті руки Мелоді.

Я завмерла, почувши те ім'я. Двері були зачинені, я не могла помітити виразу обличчя батька. Але точно знала, що воно торкалось його зачерствілого серця.

— Здається ваша донька стала більш сумною після того випадку, — подовжив Джеймс із задумливим тоном голоса. — Невже Демі не змогла розсіяти смуту в ваших обох серцях? Справді, ця жінка не віддає стільки тепла, скільки в собі мала чарівна Мел. Не дивно, чому її індичка мала файний смак завжди.

— З чимось можна й погодитись... Але не слід торкатись минулого, Джонсон. Треба жити теперішнім.

В очах нестримно пекло, а в горлі наче застрягло гостре каміння. Я чула стукіт серця, котрому вже було замало місця в грудях. Я рідко чула ім'я рідної матері, котра загинула майже шість років тому. Але з кожним разом всередині з'їдав нестерпний біль. Всі гадали, що вона потрохи сходила з розуму. А кінцем її стало самогубство. Але ця смерть була не простою. Я чула її. Я бачила...

Я обернулась, але різко зупинилась, зустрівшись з пустим поглядом жінки. Вона стояла рівно, наче стіна, змусивши відчути як холод пробігся спиною. Але я помітила гнів. Тяжко не вбачати образу, що малювалась на її тонких вустах. Вона почула достатньо, аби зробити висновки. Можливо, тому вона недолюблювала Джеймса? Тому що він вбачав істину господарку дому померлу Мелоді, а не її? 

Вона хитнула головою в сторону сходинок. Я слухняно спустилась донизу, тільки вже там знайшовши сили видихнути все повітря з легень. Пройшло, мабуть, хвилин п'ять, як сходами спускалась широка постать Джеймса. Він ввічливо попросив закрити за ним двері, що я й зробила, пильно проводжаючи його поглядом. 

Коли чоловік опинився за дверима, він напівоберт кинув на мене хижі очі, піднявши доверху знайому сині річ.

Флешкарта...

Я застигла, споглядаючи, як Джеймс сідав у власне авто та згодом зник з поля зору. Мені варто боятися?

Якщо він так просто заволодів бажаним, то чому чіпав мене?

За пів години до сну я наважилась дістати власну потаємну коробку, котру ховала під ліжком. Демі або батько не переривали усі речі в моїй кімнаті, а отже точно ще не дібрались до нього. Тим паче потаємна коробка губилась серед інших не зовсім привабливих, що навіть я не з першого разу могла дістати потрібну.

Червоний блокнот мав невеликий розмір, але в ньому вміщалось багато не списаних сторінок. Це потрібно було виправляти.

Я закрила приодчинене вікно, слідом всівшись на невеликий стілець поруч зі столом. Кімнату освітлювала маленька лампа білого кольору, не дістаючи темних куточків приміщення.

Шурхіт сторінок, ручка, що повільно виводить літери, і рівномірне дихання — все, що заповнювало маленьку, але по-своєму затишну кімнату.

Я розуміла, що інформація, котру збирали очі, мозок просто не в змозі зберегти в точності до деталей. Джеймс Купер був норовливою загадкою. Я писала про нього багато. Почала з того, що мала, олівцем дописуючи здогадки. Так легше усвідомлювати ту реальність, в якій я знаходилась на той момент. Так легше думати.

В якийсь момент за дверима кімнати донісся різкий шум. Я підняла погляд лише на мить, зовсім не відчувши цікавості. Можливо, Демі знову втрутилась в спокійне існування посуду або в батька вкотре щось не виходило з першого разу, перебираючи документи. Але тільки-но я розслабилась, як в кімнату влетів розлючений чоловік, чиє лице нагадувало помідор.

Я здригнулась та встромилась в нього наляканими очима, ще сильніше вжимаючись у свій стілець. Батько тяжко втягував повітря, нагадуючи бика на арені. Він випрямився та кинув на мій стіл зв'язку ключів. Його голос прозвучав як грім у небі, а очі стріляли блискавками:

— Де вона?

— Хто?.. — я прокліпала очима, боячись видавити із себе принаймні тихенького писку. 

Зовсім неочікувано я відчула пекучий слід на лівій щоці, опинившись вже на холодній підлозі. Батьківська рука вмить підняла моє тіло, вхопивши за руку. 

— Флешка, де вона? 

Я кинула очі на стіл. Певно його флешкарта зберігалась разом з ключами, але я цього ніколи не помічала. 

— Я не знаю... — я боялась підіймати очей на його гнівні, його червоні. Я боялась рухатись, відчуваючи як його товсті пальці сильніше стискали мою руку.