Розділ 5 | Відлуння минулого

— Сідай, відвезу додому, — тримаючи дверцята чорного автомобіля, Форд (якщо я правильно запам'ятала) не відводив від мене очі. Я відвела погляд до води, що розмивала золотого кольору пісок узбережжя. Її шум змусив застигнути всього на мить. Цього вистачило, аби знову поринути у спогади. Знову відчуваючи аромат теплого вечора, як вітер лоскотав щоки та розкидав темні пасма на плечі. Й знову біле плаття... Й знову її сміх.

Підійшовши до хлопця, я простягла зап'ястя, беземоційно роздивляючись дім у три поверхи. Я б не сказала, що він виділявся серед інших на узбережжі. Доволі затишний — як всередині, так і на вулиці. З червоної цегли, з акуратним ґанком, що оброблений білим деревом, але без насаджень. Ніякої зелені. 

Штаб? Чи просто для розваг?

— Я не хочу, аби ти думала про мене щось погане, — він зупинив погляд на моїх руках, все ще тримаючи дверцята. Усмішка торкнулась його губ, як і він слідом моєї руки, піднявши зап'ястя догори. Тепло неочікувано спустилось з грудей до шлунку. — В мене немає на меті нашкодити тобі.

— Намагаєшся втертись в довіру? — я смикнула руку, всівшись на переднє сидіння. Носа торкнувся приємний аромат мускусу, чим був заповнений світлий салон. Шкіряні крісла на диво м'які, але моя дупця ніяк не бажала розслаблятись після слів Джеймса.

Хлопець обійшов авто та всівся поруч, завівши мотор. 

— Вважай, що я тусуюсь з ними заради забав, — і знову усмішка. Щира. Без домішок прихованих жартів чи катувань... 

— Мене викрали та допитували теж заради цього? — в моєму голосі зірвалась образа. Ні за яких обставин вони не заволодіють моєю довірою. 

— На жаль, я не був присутній тоді... Я б захистив тебе.

Сміх зірвався з грудей.

— Ти? Захистив? До чого мені твій захист? Ти, ймовірно, такий же бездушний та божевільний, як і твій начальник. Теж гадаєш, що ти зірка неба. Що й тобі всі винні. 

— Я не Джеймс, — з серйозним тоном проговорив він. — Я не «за» насилля. І точно що не Томас, і не Еліс.

— Хто? — почувши нові імена, я нахмурилась.

— Той бундючний тип — Томас, а Еліс... довгонога така, трохи пихата брюнетка. Ти ще з нею зустрінешся. 

Автомобіль виїхав на трасу.

— Трохи пихата чи трохи брюнетка? — він усміхнувся. — Якщо ти такий «добряк», то як же ж опинився серед цих змій?

— В мене мозок файно працює. Розумієш, Джеймс не завжди виказував гнів. Це була холоднокровна людина, здатна на безжалісність масштабніше, аніж зараз. Коли «Алан» розорився, то Купер шукав усілякі можливості піднятись на ноги. Повір, те що він прийшов до тебе — означає лише його повну безвихідь.

Алан... Так вони себе звали? Тоді хто такий Альянс?

— До речі, — хлопець потягнувся до кишень чорних штанів, діставши звідти маленький телефон. Такий старий, мабуть, ніж моя бабця. З кнопками... — Його неможливо вистежити. Тут тимчасова сім-карта, тож користуйся, доки не настане час викинути його. Сюди дзвонитимемо ми — я, Джеймс або Том з Еліс. 

Двигун затих. Я перевела очі на майже пусту вулицю, насупившись. Місце виглядало знайомим, але це не мій дім. Глянувши на хлопця, я очікувала пояснень. Він, в свою чергу, кидав біглі очі на мої зап'ястя. Зітхнувши, Форд обернувся до мене:

— Я маю відійти. Це забере декілька хвилин. Почекаєш?

— Наче в мене є вибір?

Форд стиснув вуста, залишивши автомобіль. Я сиділа всередині, проводжаючи його поглядом до скляних дверей. Охоронці в чорних костюмах та в темних окулярах привітались з ним та відчинили двері, коротко кивнувши головою. Мої очі бігали місцем, нарешті вхопившись за маленьку будівлю кав'ярні. Я була тут. Останній раз, коли Джеймс викрав мене. 

Вивіску з кавовим зерном вже забрали, а за кілька хвилин вже під'їхала вантажівка. Чоловіки в робочій формі запихали меблі під синій тент: помаранчеві й давно затерті стільці, такі ж диванчики, столи.

Я споглядала на це все близько десяти хвилин, доки Форд не повернувся. 

— А ти слухняна дівчинка, — він усміхнувся, запихаючи білу коробку на заднє сидіння. Виглядала як подарунок. — Куди ти виглядала?

— «Марсель» закрили, — я тицьнула пальцем в бік вантажівки, що вже збиралась від'їжджати.

— Просто власник змінився. Буде просто інший вигляд, — якось байдуже відповів Форд, на мить затримавши погляд. — Тобі тут подобалось.

І звідки він це знав?

— Ще до зустрічі я часто тебе бачив в цьому місці.

Наче думки читав.

— Я не маніяк, не переймався.

Відьмак!

Він знову посміхнувся та вже віз мене в інший бік. 

— Трохи далі від твого дому. В тебе, наче, на вулиці десь були камери. Не хотілося б проблем.

Я хитнула головою й вийшла на вулицю, відчувши тверде покриття «рідного» асфальту. Але йти не наважилась.

— Не посміхайся так. Я все одно відноситимусь до всіх вас однаково. Лише почекаю кінця цього божевілля, — Форд лише повільно кивнув у відповідь, уважно дивлячись на мене. — Що мав на увазі Джеймс? Що за покарання?

— Не бери в голову. Просто... будь обережна. І... — він замовк, притупивши погляд. — Не сварись з Джеймсом. По можливості.

7 жовтня 2019 року. Понеділок.

У скронях рідше пульсувало, розливаючи тягучий, наче мед, біль. І зовсім не солодкий. Моє тіло нерухомо застрягло навпроти високих воріт школи, повз які проходили учні.

— Я заберу тебе після навчання. Напиши о котрій це все закінчується.

З цими словами батько поїхав геть. Відтепер він пообіцяв перший тиждень возити мене на навчання, аби більше ніхто не «нападав». Я знову обернулась до сходинок і, гучно ввібравши повітря, попрямувала до будівлі.

Школа не була великою — лише в два поверхи. На подвір'ї зліва, виходячи з приміщення, розташовувалось паркове місце. Хто приїздив на автомобілі, хто керував велосипедами. Якщо трохи обійти будівлю, то можна натрапити на вузький прохід мід чорним виходом зі школи до самісіньких запасних воріт позаду неї.