Розділ 2 | Без надії

30 вересня 2019 року. Понеділок.

Бліда рука тремтіла, ледве торкаючись ножиць на довгій стільниці у ванній. Холодне світло, що падало з-під дзеркала навпроти, відбивало всі недоліки обличчя: невеликий шрам від леза кухонного ножа, що красувався трохи нижче підборіддя; декілька синців на губі й ще два на щоці нагадували вчорашню неприємну зустріч з Джеймсом, а мокре волосся, з якого повільно стікала вода, — гарячу ванну кількома хвилинами раніше.

Я не могла дивитися на це позбавлене якоїсь радості обличчя, неспроможна й далі дивитися на себе пошарпану — це викликало лише жаль. Огиду.

Пульсівний біль у потилиці знову нагадав про себе. Я заплющила очі й повернула голову убік. Тяжке зітхання зазнало мерзенних відчуттів у всьому тілі, ніби до нього все ще торкалися. Мені хотілося б довше провести час у воді, ще раз спробувати стерти з себе втому твердою стороною губки. Але моя вже червона від температури та жорстокого з нею поводження шкіра не витримувала.

Схопивши гребінець, я нещадно роз'єднувала нею всі світлі пасма, що сплуталися. Я давно звикла до болю, тому видерти клаптики волосся — наче погладити по маківці.

Легке поколювання та залишки білих ліній на гребінці не порівняти з тими моментами, які розривали душу на дрібні шматочки. Я неначе забула про щастя, яке існувало в моєму житті не так давно.

Босими бігати по затоці й сміятися, граючи з мамою. Вона біжить і каже, що зараз упіймає й на тебе нападе хвиля лоскотом. Літня сукня майорить за вітром, вечірнє сонце — таке тепле і яскраве — вже ховається за високими будинками Окленда. Її дзвінкий сміх, посмішки...

                              Мелоді.

Гребінець полетів у стіну, зачепивши баночку з-під шампуню, що стояла на невеликій поличці. В очах неприємно щипало, а груди все частіше підіймалися вгору й з такою ж вагою опускалися вниз. І знову я спрямувала свої сині очі на зображення у дзеркалі.

Занадто сумно.

Подушечками пальців я торкнулася кінчиків світлих пасм, все ще відчуваючи вологу. Наступної миті мій погляд задумливо впав на ножиці, а потім знову подався на дзеркало. «Все одно вони не помітять», — пролунало в моїй голові, доки рука тяглася до холодного предмета. Міцно вхопившись за залізні ручки ножиць, я стиснула в іншій руці копицю волосся й, на мить застигнувши, почула слідом різальний звук. Попелясті локони мертво впали на холодну кахлю, не викликаючи всередині жодної краплі жалю. Я опустила до них відчужений погляд, слідом зробивши те саме й з рештою.

Довжина значно зменшилась. І мені це чомусь подобалося. На обличчі задовго вперше розпливлася посмішка. Ймовірно, цей ранок став трохи кращим.

Відрізати волосся, щоб стати на секунду щасливішим? Тобі час задуматися про справжнє значення слова «щастя».

Через деякий час зборів на навчання я накинула старий рюкзак на плече, все ще відчуваючи біль у тілі, й вже виходила зі своєї кімнати. Неподалік від неї розміщувалися двері, що вели до кабінету батька, куди... мені заборонялося входити. Нехитрими діями та за допомогою інтернету не важко зробити відмичку та дізнатися секрети. От тільки батько помічав навіть маленьку подряпину в замковій свердловині й добре карав за цю витівку. Така практика показала мені, що за будь-яких обставин необхідно бути акуратнішою, завжди після себе зачищати сліди, не бути підозрілою. Як там казали? «Вчитись на своїх помилках».

Посміхнувшись думкам, я розвернулась і попрямувала донизу. Сходи не рипіли під тяжкістю мого худого тіла, але ось під великою статурою батька завжди видавали тихий, але неприємний звук.

Брязкання кухонного наряддя було чутно й на другий поверх. Звісно, батьки прокинулись задовго, а Демі хутчіше приготувала свій «фірмовий» сніданок. Я завжди цікавилась, як лише двома руками й двадцятьма пальцями можна було вбити смак абсолютно всього. Але сендвічі батько полюбляв, то ж це було єдиним сніданком майже кожен ранок.

Підійшовши до прорізу дверей, що вели на кухню, я виглянула, наче мишка, спостерігаючи як жінка читала щось у смартфоні, а батько... а він як завжди пив чисту каву.

— Доброго ранку... — сама собі я нагадувала маленьке налякане кошеня, якого добряче відлупцювали. На мене звернув увагу лише чоловік, брови якого здійнялись догори. Затримавши очі на моєму відтепер короткому волоссі, він мовчав.

— Чого це ти встала? — запитав він, сьорбаючи напій. Його широка спина обпиралась на спинку стільця, на якій висіла синього кольору куртка. — До школи ти не йдеш, можеш не збиратись.

Мої брови підлетіли догори. Моє бентежне «чому?» викликав подив не лише у батька, але й в його жінки:

— Ти себе бачила? — вона обвела моє тіло осудливим поглядом, так само як і її довгими пальцями рук. — Безліч синців по всій тобі. Хочеш зіпсувати родині репутацію?

З моїх грудей ненавмисно спустилось повітря. Коли йшла мова про покарання, або ж коли його й зовсім застосовували, я не могла ходити на навчання від декількох днів точно. Синці, які можна було замазати тональним кремом, не були причиною сидіння вдома. Коли ж рука батька залишала болючі сліди, я перебувала в чотирьох стінах довше. 

— Так і скажу, що напали. В цьому ж...

— Я вже говорив з директором, — мої спроби договорити перебив суворий голос батька. — Цілий тиждень ти сидиш вдома. Захворіла.

— Я й так багато пропускала в цьому році! Мені не скласти екзамени, якщо... — мій голос фарбувався в незвичний мені тонкий і неприємний вухам. Наче мала дитина, що просила цукерку.

— Ти зовсім глуха? — тяжкий кулак з гуркотом опустився на стіл. — Не маяч перед очима!

Мої губи зімкнулися, а зуби стиснулись ще сильніше. Я нічого не відповіла чоловікові й розвернулась до сходинок. Якщо ж мені не можна вийти з дому, то як я мала передати тому чоловікові документи? 

Досягнувши другого поверху, я зупинилась навпроти дверей кабінету батька. Мені потрібно було вкрасти інформацію містера Діас, про якого я, навіть, вперше чула. Якщо Джеймс просив флешкарту, то те, що йому було потрібно, повинно було зберігатись ще й на комп'ютері батька.

Знову порушувати правила?

— Заради себе ж, — пошепки вирвалось з моїх вуст, коли того я не помітила. Діставши з кишень мобільний пристрій, я увійшла до соцмереж, де на моє повідомлення Мії дівчина так і не відповіла. Всередині щось стиснулось від смутку, прослизаючи в тоненькі струмочки крові. З вуст зірвалось уривчасте повітря.

Мія — моя подруга з самого дитинства. Ми познайомились, коли пішли до початкової школи, де разом з її братом — Річардом, — були друзями до кінця середніх класів. Рі пішов до сьомої школи, що була ближче до центру й до самого дому Прістонів, коли Мія залишилась зі мною в східному районі Окленда — ближче саме до мого дому.

Останній місяць вона віддалялась від мене. Рідше відписувала чи просто ігнорувала, як раніше вже не посміхалась разом зі мною, лише прискіпливо водила очі. Ми були різні — як сонце та місяць. Завжди весела й винахідлива, що мала багато знайомих та друзів як серед дівчат, так і серед хлопців — Мія. Трохи сумна, тиха й не завжди весела, що часто пропускала заняття через «хворобу» — я. Але це не завжди було так. Почалось, майже, шість років тому.

Вона завжди ділилась зі мною новинами, якими б вони не були. Навіть про брата багацько розповідала, коли з ним обірвались зв'язки через його несподівані почуття.

Мої пальці хутчіше набирали номер дівчини. Виклик. Довгі гудки. Тиша.

— Що з тобою не так?

Ще одна невдала спроба почути голос подруги змусила залишити старання. Нерви натягувались, як ті нитки, що ось-ось мали розірватись. Як тільки до моїх вух почали доноситись тяжкі кроки чоловіка, моє тіло завмерло в очікуванні, а очі кинулись на сходи. Батько пройшов повз, коротко оглянувши мене. Маленький ключик, який я завжди так прагнула дістати, відчинив білі двері. Залишивши кабінет відкритим, чоловік з характерним звуком всівся в широке шкіряне крісло, що видало тихий скрип.

Його товсті й покриті безліч темного волосся пальці спішно перебирали по клавіатурі, коли очі бігали по монітору комп'ютера. Я підійшла ближче до прорізу дверей, впершись плечем.

— Чого ти в мене вчепилась? — недбалий погляд піднявся на моє тіло, обводячи з голови до ніг.

— Коли точно я піду до школи? — мою голову не покидали думки про домовленість з Джеймсом.

— Ніколи не спостерігав за тобою такою зацікавленістю в навчанні. — Він притулив пальці до своїх вусів, пригладивши їх.

— Не через те... — чоловік підняв на мене темні очі, забравши руки геть від клавіатури. Гукнувши Демі, він обійшов стіл, на який згодом сперся попереком. — Вони викрали мене, питали... Шантажували.

— Чого б це комусь тебе викрадати? — його густі брови зустрілись на переніссі. Деметра, що обійшла мене й всілась на місце батька, інколи кидала на мене зацікавлені очі.

— Вони просили твою... флешкарту.

— Тільки її?

Я хитнула головою в знак згоди.

— Я маю її принести до завтра... До школи. Там вони чекатимуть весь час. А якщо ні, то взагалі не заспокояться, доки не вб'ють мене.

Якщо не зважати на мої страхи бути вбитою через мою ж помилку, то усі мої слова відповідали дійсності. Батько мовчав, навіть не перебираючи думок. Його погляд віяв холодом, який був страшнішим, здавалось, за найморознішу зиму.

— Як вони виглядали? — не піднімаючи на мене очей, запитала Демі, — І чи не пройшло повз твоїх вух якісь чудернацькі назви? Можливо, Альянс, Фугáто, Алан...

Я ненадовго стихла, перебираючи спогади з учора. Джеймс називав лише єдине, що промовила Деметра. Але я не знала, чи це якось допомогло б батькам.

— Альянс, схоже. — Вони переглянулись. — Один з них — головний, — весь в татуюванні й з бородою. Приміщення велике, холодне й темне, тому я не бачила інші обличчя.

Здавалось, я в безпеці за стільки років. Серце відбивало наче й радісний ритм, але, чомусь, все такий же болючий. Невже я побачу стурбованість батька, Демі? В їх очах пробігло одне й теж питання, яке вони не збирались озвучувати. Наче спілкувались у себе в голові.

— Сидітимеш вдома. От і все.

Слова батька прозвучали в кімнаті різко й чітко, нагадуючи стукіт молоточка судді.

— Але ж...

— Не вигадуй дурниць. Кому потрібна... ти? Дай мені хоч один доказ того, що тебе побили не хулігани, — батько підійшов до дверей, збираючись виходити. — Спочатку нам кажеш одне, а потім інше. Як тобі вірити, Енні, якщо ти дуриш усіх нас завжди?

— Не вимагай уваги таким чином, дівчинко, — монотонно лунав голос жінки, що не квапилась йти за чоловіком. Я завмерла, навіть не усвідомлюючи, що можна було суперечити словам батька. Невже я б стала брехати стосовно своєї ж безпеки?

— Нас чекають, ходімо, Демі, — обернувшись до жінки востаннє, батько вийшов до коридору, залишивши мовчазну мене. Заховавши світлі пасма за вухом, Демі пригладила зализаний хвіст, згодом обдивившись свою білу блузу. Вона поспішила до виходу, лише прикривши двері. Мої очі застигли на тоненькій щілині, звідки падав такий же промінчик сонця з кабінету.