Розділ 1 | Затемнення

Я мала надію. Усі ми колись мали чи досі маємо надію. Це наче відчуття фундаменту під ногами.

Пульсівний біль короткими ударами розливався по всьому тілу. Кров, здавалось, кип'ятилась знов і знов, як тільки його рука знову торкалась моєї шкіри.

— Від-по-відь! — його язик, наче в змії. Кожен склад його слова був наче отрутою. Схопивши моє підборіддя, чоловік стискав пальцями так, наче замість моєї щелепи було яблуко, яке ось-ось могло розчавитись під тиском сильної руки.

А якщо ти не відчуваєш фундаменту - ти падаєш. Падаєш швидко, але тобі здається що це триває вічність.

Він відпустив мене, не відводячи драконячого погляду. Злість сп'яняла, змушувала підкорюватись, але якщо тіло зовсім поглибиться в емоції — розум залишиться десь там, блукаючи поміж густих лісів.

Очі застелив непроглядний туман. Я прокліпала очима, наче протираючи запотілі окуляри, якби це дало хоч якогось результату... І замість того аби врятувати свою нещасну голову від болю, я лише навмисно плюнула в ноги чоловіка.

— Тупе дівчисько!

Його долонь знову залишила на щоці обпікаючий слід, а разом з ним і мене вже на брудній підлозі. На губах відразу відчувся неприємний, але давно знайомий присмак заліза. Я не підіймала голови, а з нею й очі, споглядаючи на тремтячі руки, які усі покрились пилом. Вони ледь тримали моє стомлене тіло, а на кісточках виднілись подряпини й кров, що давно засохла. 

— Я все одно безпомічна у твоїх бажаннях, якби тебе там не звали... — груди то підіймались, то опускались, болісно пропускаючи повітря до легень. — Чи то Ернест, чи то Джеймс... хай тобі грець.

— Якщо ти така бунтівна, Енні Берінгтон, — він підійшов ближче, змусивши звести очі до його чорних і вже не чистих чоботів. В голові несподівано намалювалась картинка моєї смерті саме від них, якщо я не стулила б пельку. — То і смілива вдома. Тобі не повинно бути складно.

— І як же ти мене змусиш? — я піднесла очі догори, як тут же мій голос здригнувсь, а слідом на вустах розтяглась крива посмішка. — Заб'єш до смерті?

Втомлений видих вирвався з його рота, а очі закотились за орбіту. Високої й доволі широкої статури чоловік, погладивши своє масляну гриву, обернувся до столу. Опираючись об підлогу, наче за порятункову мотузку, я по черзі стягувала до себе ноги.

— Відкрию тобі таємницю...

Тягучий біль у ногах нагадував, як я намагалась вдерти якомога від божевільного, слідом добряче розмахуючи ними, наче це могло б змінити ситуацію.

Коли я нарешті відчула землю під ногами, а не під руками, мій погляд впевнено свердлив дірку у викрадача, хоч в голові все ще штормило. Бліді пальці сховали світлі пасма за вухами.

— Усім начхати на мою смерть.

— Що, навіть Мелоді? — в напівоберт він кинув погляд на мою постать, і вистачило частинки тієї секунди, аби відчути зухвалу посмішку. Щоки наповнились жаром, розповсюджуючись від вух і вниз по шиї. Тоненька ниточка, що нанизана гострими голками, сповзала по спині, ніжно і водночас безжалісно торкаючись кінчиків пальців. Мої очі шукали поміч серед напівпорожніх полиць темних шаф і таких же кутків приміщення.

— Ти про неї нічого не зн...

— О ні, маленька, ти помиляєшся, — він знав, що його слова торкнулись тих потаємних почуттів, тих тоненьких, як павутина, струн. Чоловік підійшов ближче, залишивши простір між нами в декілька десятків сантиметрів. І навіть якщо він знову замислиться завдати болю, я нічого не відчую. — Я знаю набагато більше, ніж ти можеш собі уявити.

— Наприклад?

Джеймс замовк, зверху донизу спускаючи погляд, наче перед ним не людина, а мішок зі сміттям. Бридко.

Це був звичайний вечір неділі, коли після невеликої прогулянки околицями району, моя душа знову забажала відвідати тир на Вайн Стріт, що знаходилась далі озеру Меррітт. Я відвідувала це місце декілька раз на місяць, скопивши на обідні гроші достатньо, аби проплатити забаганки самостійно. Мене кликали як Мей, щоб «Енні» не карали в чотирьох стінах місця, яке зазвичай називали домом.

Мого ж дому не існувало вже багато років...

Можливо, мене наздогнала карма за те, що я зухвало обманювала батька де я і з ким проводила час. Спроб втекти безліч, але я все ще знаходилась в Окленді — місто бандитів, криміналу і безвідповідальних поліцейських...

І вже котру годину мене тримали в підвальному приміщенні десь за містом, намагаючись вибити з мене чи душу, чи то все ж таки якусь інформацію.

— Мені потрібно від тебе лише слухняність. Будеш виконувати все, що б я не сказав, і ти вільна.

Уривчастий сміх вирвався з моїх грудей. Я притулила долонь до губ, аби не зареготати сильніше.

— Вільна від батька-тирана. Десь там... в іншому штаті.

Серце наче завмерло. Але лише на мить. Не більше.

— Даєш надію, яку згодом сам же і розтопчеш? — я огорнула себе руками, відчуваючи дрібне тремтіння всередині.

— Мені потрібна лише його флешкарта.

— Чому ти не можеш це зробити? — плечі наче стягувало, тіло нило від саден, а голова бажала взагалі відключитися. Хворобливі спогади спалювали нутро, обпікаючи вогнем із жалю і страху душу, серце...

— Якби твій татко не тягав її з собою мало не в трусах, я обійшовся б і без твоєї допомоги, люба. — Він торкнувся моїх плечей, змусивши кров у жилах схолонути.

— І ти відчепишся від мене?

Я не бачила його обличчя, але відчувала, як гидотна посмішка розпливлась на його потрісканих губах. Несподівано плеснувши долонями по моїй спині, Джеймс відповів:

— Скажімо... це наша не остання зустріч, Енні.

Мені це зовсім не подобалось. Аж ніяк я не бажала зустрітися зі смертю таким чином. Дивно лише те, що через проблеми батька страждала саме я. І я навіть не уявляла, наскільки...

Наступні пів години пройшли наче секунда. Темний мішок, кайдани, фургон. Безжалісні руки штовхнули моє худе тіло на землю, зачинивши двері. Гуркіт мотора, дзвін коліс і тиша.

Я стягнула з себе тканину, відчувши, як зрадливі сльози підступали до очей. Оглянувшись навкруги, я не одразу впізнала вулицю, на якій жила і сусідів, які знаходились недалеко від дому. Вечір, мабуть, був настільки пізнім, що світло у вікнах не горіло ні в кого. Переривчасто втягнувши повітря, я не поспішаючи перетягувала ноги. Під ними наче не існувало ґрунту. Наче я ходила по подушці, на яку тільки звалитись і бажала.

Що скаже батько?

Дивно, але це мене бентежило в останню чергу. Звісно, що мені варто або вигадати виправдання на своє становище, або розповісти усе як воно було насправді. Сказати, що вкрали зі школи? Неділя ж. Від Мії? Вона точно не підтвердить факт твого перебування в неї в гостях. Я мала бути поблизу бібліотеки. Тож, коли я поверталась вже додому, мене зненацька схопив невідомий чоловік, натягнув темну тканину на очі й відвіз в невідомому напрямку.

Повірить?

Майже рік я відвідувала тир, де мала змогу познайомитись доволі з цікавими людьми, кожен з яких мав безліч історій Окленда. Це місто ховало в собі чимало поранених душ, що прагнули знайти місце краще. Але ті, з ким я спілкувалась, бажали лише певної влади: робота, дім. 

Навіть дім ставав для когось країною, яку прагнули захопити й встановити власну диктатуру.

Кульгаючи в сторону свого дому, я зупинилась, помітивши службовий автомобіль батька. Тяжко зітхнувши, я підійшла ближче, згодом зваливши своє тіло на холодні сходи понад домом. Пальці жалібно скиглили, перебираючи кишені. Намацав мобільний пристрій, я шморгнула носом і вкотре натискала одну й ту ж кнопку, аби на екрані показало бодай щось. Але цей замір була марною — телефон давно мертвий.

Пилюка пробралася навіть в найдрібніші подряпини, а невелика павутинка розмістилась в верхньому кутку екрана, змусивши в кінець розчаруватись в сьогоднішньому дні.

— Господи, та за що...

Я підтягнула до себе коліна, зловивши краєм вуха тихий спів цвіркунів. Подушки поруч не знайшлось, тому довелось експлуатувати ноги. Втома швидко огорнула тіло, як слідом і тягнучий біль. Він розповсюджувався від самісіньких пальців ніг і аж до мозку. Всередині кипіла кров. Слова Джеймса (чи як його звали) змушували повертатись в їх пасовище ще раз і ще раз.

«Мелоді»

Його голос не покидав моїх думок. Моє тіло смикнулось від огиди, як тільки перед обличчям знову поставало його - позбавлене всякої людяності.

«Вільна від батька-тирана»

Звідки він міг знати те, що знав лише цей дім? Батько мало коли влаштовував офісні зустрічі вдома за келихом вина. Найчастіше це були партнери Демі, але ніяк не Джеймс. Не ця зухвала потвора.

— Енні? — за спиною пролунав тихий голос жінки, здивованої та, мабуть, дуже суворої.

Я не встигла обернутись, як мій лікоть схопила ця відьма, силоміць тягнучи моє тіло в дім. Гуркіт дверей. Тепло і ненависний запах стін знову захопив мене.

— Ну і скажи мені на милість, де тебе носило? — її зловісний шепіт наче отрута, який вона розприскувала повсюди. Сильніше закутавши себе в шовковий халат, Деметра схрестила руки на грудях і готувалась вбивати. Поки що тільки поглядом.

Навіть сонною вона виглядала елегантно. Завжди в класичних костюмах, чисті сорочки й ідеально вкладене волосся. Хоч ця жінка і розносила стрімке бажання вийти у вікно, але все ж була в неї та зернинка чогось прихованого.

— Наче ти переймалась, — це увійшло як у звичку — сперечатися зі світловолосою жінкою і кожен раз спостерігати як змінювались її емоції.

— Ні, — спокійно відрізала вона. — Ми все одно почали б тебе шукати на четвертий день.

— За цей час можна вже й в інший штат переїхати.

Вона скривила вуста в тонку лінію, обернувшись до кухні. Поміж шуму води, яка набиралась в стакан і тихий скрип дверей холодильника, краєм вух я вловила тяжкі кроки зверху. Обернувшись, я помітила широку постать батька, що спускався сходами. Він підійшов ближче і рукою безжалісно схопив моє підборіддя, байдуже розглядаючи моє понівечене обличчя. 

— Хто? — втомлений голос батька пролунав тихо, він відпустив мене, склавши руки в кишені піжамних штанів.

«Запам'ятай, маленька Берінгтон, якщо про нас дізнається Адам - твоє життя перетвориться в пекло»

Якщо воно вже не перетворилось...

Підступна сльоза скотилась по щоці. В горлі наче застряг важезний камінь.

— Хулігани, — тихо зірвалось з моїх вуст. — Напали... зненацька. Я не встигла розгледіти. Намагалися пограбувати та... забрали лише рюкзак.

Деметра вручила пакет з льодом і стакан з водою, наказуючи випити знеболюючі, які завжди зберігались у моїй кімнаті. Батько, с свою чергу, кинув на мене останній погляд і зайшов до кухні. Сумніви огорнули мої думки. 

— Чув? На цих вихідних Прістон перевела свою доньку в іншу школу, до Річарда. — Як тільки я почала підійматись сходами, голос Демі привернув мою увагу. Я зупинилась, не видаючи жодних звуків. — Останній час там коїться багато мародерства. 

— Увесь відділ розривається між наркоторговцями й цими... хуліганами. Розвелось їх, як таргани.

Як тільки двері моєї кімнати зачинились, я поклала речі на стіл і схопилась за телефон. Заряд пішов, отже не мертвий. Я повалила тіло на диво м'яке ліжко, повернувши голову до закритого вікна. 

«Невже Мія переводиться до іншої школи? І я дізналась про це не з її вуст», — пролунало в моїх думках, коли вії становились все тяжче і тяжче.

Тиша і темрява швидко обгортала тіло, замість ковдри. 

«Мелоді»

Я не помітила, як повільно провалювалась у сновидіння.