1

1

- Ти на вірному шляху, Олексо. - прокоментувала дівчина із зеленим волоссям, яка дивилася у колодязь всередині просторової печери, на поверхні води якого було чітко видно, як натовп прокльонами проводжав відчайдушного рішучого хлопця. - Час настав прийти до мене.

Дівчина, на вигляд років вісімнадцяти, попрямувала до виходу з печери, який закривав водоспад з прозорої сріблястої води, відгорнула потік спадаючих хвиль своєю тонкою ніжною рукою, пройшла, ніби під шторкою, та опинилася на краю схилу, з якого відкривався чарівний вид на червону планету, розпечену, але в деяких місцях перемішану лісами та ріками й озерами.

У ніг красуні далеко вдалині розкинулася поляна, в якій розташувалося невеличке поселення з людей, які залишилися після повномасштабного вторгнення прибульців та пристосувалися до їхніх вимог. І все одно це було наймасовіше місто серед тих, в яких населення продовжувало жити, існувати та продовжувати свій рід, не зважаючи на нові умови життя.

І саме з цього місця намагався піти він.

Куди? Навіщо? Світ за очі... Але піти, щоб не залишатися рабом.

А чи дозволять йому це?

А чи дозволять йому таке?

Подивимось.

А дівчина була на стражі.

- Що ж, Меланіє, - звернулася вона сама до себе, - треба буде йому допомогти.

Півгодини пішого шляху, - і Олекса дійшов до краю свого поселення.

Хлопець наближався до архів, через які якось треба було перестрибнули чи перелітати.

Олекса розкрив свою торбу - і звідти дістав щось схоже на трамплін, який встановив.

Ця сходинка була схоже на прямокутну піраміду.

Залишивши її, хлопець відійшов на кілька метрів.

З торби дістав тканину та палиці з кільцями.

Він з'єднав палиці. Розкрив тканину та зробив якісь примітивні крила, натягуючи їх на палиці.

Повітряний змій був готовий...

Олекса взявся за вертикальною палицю, яка тримала два крила знизу, розігнався, добіг до сходинки, потім по ній, - і.. 

Полетів!

Перша перешкода проносилася під ногами конструктора.

Винахідник парив над широкою вирвою, залишаючи позаду поселення, де його ніхто не розуміє.

- Прощавай, нудне життя! - в півголоса прокричав Олекса.

Він приземлився на ґрунт.

Швидко склад свого повітряного змія, сховав його у свою торбу та дістав з неї щит.

Так. Металевий щит, сплавлений власними руками.

Хлопець накрив себе цим щитом та побіг до краю іншою перешкоди, яка складала з того, що над цією територією патрулювали дрони та спалювали "зайде" лазером на цій полосі ділянки.

Один дрон саме примітив порушника (того, хто посмів залишити свою "клітку") та направив на нього свій промінь.

І попав на щит, який нагрівався та почав трохи плавитися у місці контакту.

Але щит був міцним.

І...

Меланія провела своєю рукою - і на відстані в десятки кілометрів дрон поштовхнувся, ніби натрапив на повітряну перешкоду, яка раптово наблизилася до нього. Ще поштовх - і дрон втратив керування. Його закружляло. І він впав. У кількох від Олекси, піднімаючи стовп пилу та ґрунту.

Олекса скористався цією зупинкою, поки інші дрони його не помітили, та побіг у ліс.

Густий ліс, якого давно не торкалася нога людини.

- Йди до мене. - почув хлопець у своїх вухах.

Перед собою у повітрі побачив розмите обличчя зеленоволосої дівчини, яка кликала до себе.

Так само з'явилася повітряна напівпрозора стрілка, яка вказувала напрямок руху.

Олекса пішов туди, куди його вели, не розуміючи, що його примушує слухатися.

Але точно було зрозуміло: хлопцю було цікаво, що це таке, що його кличе до себе та навіщо?