Глава 10. Зустріч

Цей день настав — день поминання. Ірен досі не знайшла вирішення, як вчинити. Її стискало зсередини відчуття зради.

Дззз. Ірен почула дзвінок у двері.

— Так? — відгукнулася вона.
— Доброго дня, Ірен, — пролунав голос жінки, холодний, немов граніт.
— З ким я розмовляю?
— Анна. Мітчел.

Ірен була шокована. Дружина Оскара? Невже вона знає, що він живий, чи просто хоче звинуватити її?

— Емм… добрий день, — зніяковіло відповіла Ірен.
— Ірен, у мене до вас важлива розмова. Ви у своїй квартирі? Через три хвилини поговоримо.

Зв’язок обірвався. Стук у двері. Ірен відчинила. Перед нею стояла доглянута жінка років тридцяти восьми з довгим рудим волоссям.

Вона впевнено зайшла до квартири, пройшла у вітальню й сіла на диван.

— Отже, я все знаю: і про вас, і про Олівію. І про те, що Оскар живий.

Ірен завмерла.

— Зачекай, не перебивай, — різко зупинила її Анна, помітивши, що та хоче щось сказати.
— Я справді хочу тобі допомогти. Ці падлюки вирішили вплутати нас у свою брудну гру. Усе, що має Оскар, він отримав завдяки моєму покійному батькові, який прийняв його як рідного сина. А цей негідник вирішив залишити мене й наших дітей ні з чим і втекти зі своєю коханкою. Вони все спланували: його «смерть», ніби це ти його вбила. А коли це не спрацювало, почали погрожувати мені, ніби це я хотіла вас убити з ревнощів. Це перейшло всі межі. Він хоче забрати не лише все, а й дітей. Я цього ніколи не допущу. І ти мені в цьому допоможеш.